Канада конца XIX века… Восемнадцатилетняя сельская учительница, «Аня из Авонлеи», становится «Аней с острова Принца Эдуарда», студенткой университета. Увлекательное соперничество в учебе, дружба, веселые развлечения, все раздвигающиеся горизонты и новые интересы — как много в мире всего, чем можно восхищаться и чему радоваться! Университетский опыт учит смотреть на каждое препятствие как на предзнаменование победы и считать юмор самой пикантной приправой на пиру существования. Но девичьим мечтам...
-вот когда я стану взрослым, никогда не буду делать ничего такого, чего мне не хочется.
-всю жизнь, Дэви, ты будешь замечать, что делаешь много такого, чего тебе совсем не хочется.
«… душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше».
«Коли навчишся сміятися з того, із чого слід посміятися, і не сміятися з того, із чого не слід – здобудеш мудрість і розважливість».
«… самотність із мріями – це розкіш, а в самотності без мрій немає жодних принад».
«Я кохав тебе ще відтоді, як ти розбила грифельну дошку об мою голову в школі».
«Був листопад – місяць малинових надвечір’їв, птахів, що відлітали на південь, глибоко та смутних гімнів моря й поривчастих пісень вітру між сосон».
«- <…> Спершу праця, тоді забава – таке я мала гасло, коли була молодою.
- Тітонько, наше покоління всього-на-всього змінило це гасло на протилежне. Ми кажемо: спершу повеселися, а тоді вже йди гарувати. Бо свою роботу можна виконати значно краще, коли перед тим як слід розважитися».
В мире — в мужчинах и женщинах, в искусстве и литературе — повсюду есть для всех нас — если мы только имеем глаза, чтобы видеть, сердце, чтобы любить, руку, чтобы собирать, — так много всего, чем можно восхищаться и чему радоваться.
«Весілля не може бути такою вже страшною мукою, якщо стільки людей лишилося після нього живими».
«- Від долі не втечеш, - похмуро мовила пані Лінд, - і те, чого не має бути, часом так само стається».
Но куда же подевалось лето? Кажется, и дня не прошло с того весеннего вечера, когда я пришла домой из Кармоди с перелесками в руках. Когда я была маленькой, мне казалось, что лету нет ни конца, ни краю. Оно тянулось передо мной как бесконечное время года. Теперь же это мимолетное мгновение.
Все ново весной. Да и сами весны всегда такие новые - ни одна не похожа на другую, в каждой есть что-то свое, что придает ей особую, неповторимую прелесть. Взгляни, какая зеленая трава вокруг этого маленького пруда и как лопаются почки на ивах.
"Уроки жизни получают не только в университете, - думала она. - Жизнь учит нас повсюду".
«- Підете за мене?
- Тобто… заміж? – кволо запитала сердешна Енн.
- Еге.
- Та я з вами ледь знайома! – роздратовано вигукнула Енн.
- То побрались би й познайомилися, - відповів Сем».
Невозможно вести поединок с противником, который на укол рапиры отвечает ударом боевого топора.
«У дитинстві літо здавалося вічним. Воно простягалося переді мною, немов якась нескінченна пора. Тепер же це «лиш мить, що проминає умлівіч»».
- Вы на многое будете смотреть иначе, когда доживете до моего возраста, - примирительным тоном ответила Джанет. - Одно из умений, которые мы приобретаем с возрастом, - умение прощать. Это легче дается в сорок, чем давалось в двадцать.
Стоял ноябрь - месяц малиновых закатов, улетающих на юг птиц, глубоких, печальных гимнов моря, страстных песен ветра в соснах.
И она обнаружила, что если одиночество с мечтами — великолепно, то в одиночестве без мечты мало очарования.
«- Це дуже старомодна зачіска, - мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. – Та я й сама старомодна , як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі – розношені й тим зручніші».
мне все же кажется, что именно неожиданности придают жизни аромат и прелесть.