Рецензии на книгу «Танго смерти» Юрий Винничук

Піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна.
Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху?
Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії?
Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і прекрасне Танґо смерті, що звучало в стінах Яневського концтабору. Під нього умирали тисячі в'язнів, і навіть самі музиканти. Звучала красива і фатальна мелодія, що на мить дарувала стражденним почуття прекрасного, і їхні тіла падали в небуття, а душі підносились до небес, чисті і тепер уже радісні. Танґо смерті уміло не тільки грати смерть, воно ще й дарувало безсмертя.

Ось так у творі об'єднались покоління. Зустрілись минуле і теперішнє. Польський Львів, Львів часів війни і сучасне, мирне, спокійне, але таке дороге багатьом місто.
Боже, яке то було задоволення читати цю книгу! Тут тобі і пригоди, і кохання, загадкові арканумські манускрипти, містична, дуже дивна, дуже таємнича бібліотека з ії незмінною працівницею пані Конопелькою.
І, що вже не так прекрасно, але читати то ми мусимо: приниження всього українського поляками, вхід совєтов у Львів, війна, єврейські гето, масові знищення євреїв фашистами і українців більшовиками. То є історія, то є страшно. І таке не мусить більше повторитись.
А от Львів 20-их, хоч і польський, мене просто підкорив.
Який колорит! Яке фантастичне занурювання у те, що відійшло назавжди. Торговиця Кракідали, де можна було не тільки купити абсолютно все, а ще й почути багато чого цікавого, ресторації, кнайпи, шинки, цукерні, фрієзерні, які совєти раптом стали називати "Парік… махєр… ская». "Невже це те саме?"
А що витворяли наші хлопи? В які халепи потрапляли? О, то окрема історія. Я реготала на всю хату, саме так, реготала, а не сміялася, з їхньго пургену для вчителя, папіра для "кльозету". А робота Ореста в поховальній конторі? О, то було щось. Як добре, що він вів свої записи і зміг донести до Яроша ту саму, неперевершену атмосферу старого Львову:

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки.

Орест описував майже все. Свою роботу, кохання, дружбу. Своїх рідних і всіх знайомих. Це просто не передати словами, та й не треба. Це просто треба читати і насолоджуватись.
Тому що далі уже не буде так смішно. Далі прийде біда, і не одна. І будуть, будуть ще у книзі смішні моменти, але уже з гірким присмаком.

Танґо смерті Юрія Винничука- це новий погляд на українську літературу. Не знаю навіть, з чим порівнятм. Це сплетіння правди і вигадки, історичних подій і магічного реалізму. Політ фантазії, слова, що давно вийшли із вжитку, країна Арканум, якої не існувало, трагічне на фоні кумедного, сміх крізь сльози.
Дуже раджу, дуже вболіваю за цю книгу. Обов'язково куплю бумажну і перечитаю.

"— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті»."

Файна книга, нє?

*Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. (с)

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*это не обида, в произведении автор объясняет, что жид, это величественно и славно, а єврей- не по-настоящему), поляк, украинец и немец. 20-40 - ковые годы прошлого века. Что объединяет этих ребят, кажется, настолько разных, что им нечего делать вместе. Разные культуры, разные вкусы, разные традиции и даже еда разная.
Конечно дружба. Крепкая, искренняя, без ограничений и суеверий. Такая, знаете ли, которая, как настоящая любовь, до последнего вздоха.
Профессор Ярош. Наше время. Человек без комплексов. Хороший ученый, умелый любовник, не очень хороший отец. Что связывает его с этими четырьмя ребятами через годы и трагедии?
Танго. Да, я не ошиблась, танго. Правда то самое, страшное и прекрасное Танго смерти, которое звучало в стенах Яневского концлагерч. Под него умирали тысячи узников, и даже сами музыканты. Звучала красивая и фатальная мелодия, которая на мгновение дарила страдальцам чувство прекрасного, и их тела уходили в небытие, а души возносились к небесам, чистые и теперь уже радостные. Танго смерти умело не только играть смерть, оно еще и дарило бессмертие.

Вот так в произведении объединились поколения. Встретились прошлое и нынешнее. Польский Львов, Львов времен войны и современный, мирный, спокойный, но такой дорогой многим город.
Боже, какое было удовольствие читать эту книгу! Здесь тебе и приключения, и любовь, загадочные арканумские манускрипты, мистическая, очень странная, очень таинственная библиотека с её неизменной работницей пани Конопелькой.
И, что уже не так прекрасно, но читать это мы должны: унижеие всего украинского поляками, вход советов во Львов, война, еврейские гето, массовые уничтожения евреев фашистами и украинцев большевиками. Но это есть наша история, и она страшная. Такое не должно больше повториться.
А вот Львов 20-х, хотя и польский, меня просто покорил.
Какой колорит! Какое фантастическое погружение в то, что уже отошло навсегда. Базар Кракидалы, где можно было не только купить абсолютно все, но еще и услышать много чего интересного, ресторации, кнайпы, шинки, цукерни, фризерни, те самые, которые советы вдруг стали называть "Парик. махер. ская". "Неужели это одно и то же?

А что выделывали наши друзья? В какие неприятности попадали? О, это отдельная история. Я хохотала на весь дом, именно так, хохотала, а не смеялась, из-за пургена для учителя, бумаги для "клозета". А работа Ореста в похоронной конторе? Это было что-то. Как хорошо, что он вел свои записи и смог донести до Яроша ту самую, непревзойденную атмосферу старого Львова:

Из самого детства я воспринимал и вбирал у себя Львов за запахами, их огромное количество, и за ними можно распознать время года, даже не выходя из дому и не выглядывая из окна. Осенью остро пахли квашеные огурцы, сдобренные душистым укропом, чесноком и хреном, из предместий доносился минорный запах паленой картофельной ботвы, переход с осени на зиму был ознаменован запахом квашеной капусты, а зимой накануне Рождественских праздников уже господствовали в воздухе запахи дыма, на котором едва не весь Львов коптил колбасы, ветчины, полядвицы и шпондерки.

Орест описывал почти все. Свою работу, любовь, дружбу. Своих родных и всех знакомых. Это просто не передать словами, да и не надо. Просто надо читать и наслаждаться.
Потому что дальше уже не будет так смешно. Дальше придет беда, и не одна. И будут, будут еще в книге смешные моменты, но уже с горьким привкусом.

Танго смерти Юрия Винничука- это новый взгляд на украинскую литературу. Не знаю даже, с чем сравнить. Это переплетение правды и выдумки, исторических событий и магического реализма. Полет фантазии, слова, которые давно вышли из употребления, страна Арканум, которой не существовало, трагическое на фоне смешного, смех сквозь слезы.
Очень советую, очень болею за эту книгу. Обязательно куплю в бумаге и перечитаю.

"- Мы взорвали себя гранатой в укромном месте, когда нас окружили энкаведисты. Они все погибли, а меня контузило и оторвало руку, но я выжил. Возможно, потому, что не сидел с ними, а стоял рядом и играл на скрипке. Играл "Танго смерти"".

Файная книга, не?

*Но "еврей" было обидчивое слово для каждого жида. То было трефовое слово. Назвать кого-то евреем - это было одинаково, что назвать приблудой, отбросом, ничтожеством. Но после того, как немцы истребили жидов, во Львове поселились сами евреи.

To ostatnia niedziela

Лишь одно воскресенье,
и простимся навеки,
словно реки в разбеге,
вот и весь сказ.

Хоть одно воскресенье,
чтоб не сгинуть надежде,
улыбнись мне, как прежде,
в последний раз.
"Танго смерти" или "Танго самоубийц"
(старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору.
У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл .
Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян.
Нет, конечно.
Их звали Орест, Вольф, Яська и Йоська.
Совсем как у мушкетеров, трое - и один.
Один... Остался он один.

Юная девушка играет на скрипке на улицах Львова - в Стрыйском парке, на Высоком Замке, на Лычаковском кладбище, на Кортумовой горе.
С нею приходит высокий худой безрукий старик.
Он снимает с головы и кладёт у её ног шляпу.
Музыка поднимает их над городом.
И там, в небесах, старик с надеждой ждёт, не обернётся ли к нему чье-либо лицо, озарённое радостью узнавания...

Книга прекрасная!
С чем я могу сравнить её?
Наверное, с моей любимой Трилогией "Люди воздуха" Дины Рубиной .
Киев, Винница, Львов, такие, какими они были когда-то давно.
Они полноправные Главные Герои книг Рубиной.
И в этой книге, кроме тех "четырёх мушкетёров", есть ещё один Главный Герой.
Довоенный Львов.

Утомлённое солнце
Нежно с морем прощалось,
В этот час ты призналась,
Что нет любви.

Если в эту знакомую с детства мелодию вплести те самые лишние двенадцать нот, возможно, случится чудо.
Ведь это, оказывается, и есть то самое старое польское танго "Последнее воскресенье".
Танго самоубийц. Танго смерти Я́новского концентрационного лагеря.
Как хочется верить, что были те лишние ноты, что чудо свершилось.
To ostatnia niedziela...

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».

Удивительная книга, когда я ее читала у меня в голове вертелось слово "кружево". Это действительно кружевное полотно, в котором сплелось смешное и страшное, трагичное и комичное, повседневное и потустороннее. Никогда особо не любила термина "магический реализм" и избегала книг этого жанра, но вот в этой книге есть то, что я бы назвала магическим реализмом, и это просто ах.
И еще она очень атмосферная, а как может быть по другому, если одним из главных героев книги является сам Город, прекрасный и древний Львов? (В какой то момент я поймала себя на том, что уже лажу в интернете и изучаю цены на отели и посуточные квартиры во Львове, так мне захотелось туда попасть).
В романе 2 основные сюжетные линии - о дружбе четверых мальчишек (еврея, поляка, украинца и немца) живущих в предвоенном Львове, и линия ученого-филолога Яроша, который занят изучением давно погибшей арканумской культуры и восстановлением арканумского языка. Когда его спрашивают, зачем изучать мертвый язык, он отвечает "ради бессмертия". Когда кто-то спустя столетия после гибели той цивилизации говорит на арканумском, то из пепла времен как будто восстают те, кто говорил на этом языке раньше.
И вот эти две линии будут петлять, сближаться и расходиться, пока не сплетутся воедино соединенные удивительным и таинственным "Танго смерти", в котором сплетется также реальность и мистика. "Танго смерти" - это оркестр из пленных евреев в Яновском концлагере, но также это и удивительный, уходящий корнями в древность ритуал, благодаря которому можно переродиться заново.
Прочитала, что это "Лучшая книга ВВС" 2012 г., заслуженно. Одна из тех книг, которой просто упиваешься во время чтения, забывая обо всем вокруг.

Неперевершено, трохи містично і дуже атмосферно! Теперішній і довоєнний Львів, таємниця загадкового манускрипту, історія дружби і кохання, що пронеслися крізь роки (в прямому сенсі).

Дія роману відбувається одразу у двох сюжетних зрізах. Перед нами постає польський Львів кінця тридцятих років. Кнайпи, ресторації, кавярні, цукерні, дзигармайстрі, фризієри, крамниці, львівський базар Кракідали – все це так атмосферно натуралістично описано, ніби в манері Еміля Золя (пригадався роман «Черево Парижа»). Четверо друзів: поляк, українець, єврей і німець, батьки яких загинули за Україну в лавах армії УНР, - проживають тут свої найкращі роки. Вони закохуються, навчаються, отримують свої перші заробітки, потрапляють в різни халепи, викручуються з них – і ніщо їм не заважає: ні різне віросповідання, ні мовне питання, ні погляди на життя. Коли в 1939 році Гітлерівська армія напала на Польшу, ніхто з них не вірив, що біда докотиться і до Львова. Але ополяченим львів’янам прийшла «на допомогу» Червона Армія, звільнивши їх від «польського іга». Звільнила вона львів’ян і від їхнього майна, меблів, квартир, одягу і коштовностей. Червона Армія славилася своїми спустошувальними походами, так входила в раж, наводила такі порядки, що потім львів’яни в 1941 році зустрічали німців з квітами. Взагалі, розділ книги де розповідається про те, як совєти зайшли у Львів і побачили всі ті дефіцитні товари, вбрання та наїдки, написана дуже яскраво, навіть з гумором (трагікомічним). Епізод, в якому дружини радянських чиновників повідбиравши у львівських панянок одяг, одягли його на себе та пішли до Львівської Опери взагалі викликав сміх. Як же з них сміялися львів’янки, коли роздивилися, що вбрані вони в нічні шовкові сорочки з рюшами та бантами. Де б тій радянській жінці здогадатися, що то не вечірня сукня?!

Паралельно з подіями сорокових років розгортається сюжетна лінія і в наші часи. Молодий вчений Ярош захоплюється Арканумською культурою, займається розшифровкою написів. Його зацікавила Книга Смерті. Поступово розгадуючи таємниці манускрипту, розкриваючи одну таємницю за іншою (особливо сподобались події-пригоди у бібліотеці), Ярош доходить висновку, що один вірш перекладений ним з арканумської насправді був піснею «Танго смерті». Цю музичну композицію виконували в’язні Янівського концентраційного табору у Львові підчас війни. І ті, хто почув (увібрав) його перед смертю, в новому житті почувши те танго знову, зможе пригадати своє попереднє життя. Тільки от пригадуються страждання в таборі і воєнні часи. Але є можливість зустріти споріднену душу з минулого життя, зустріти того, кого кохав, або з ким товаришував - нехай і в іншому тілі, але зможеш відчути його на інтуїтивному рівні. От і перетнулися дві сюжетні лінії.

Чудова книга! «Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній» Рекомендую!!!

Мистическое путешествие из вчерашнего в сегодняшний день

«Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в’їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь ‘їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців»

Кожне місто має свою історію, але Львів — то дуже своєрідне, вічно оповите легендами, розповідями, казками, місто. В ньому особлива культура, менталітет, побувавши там, обов’язково привезеш в свою — зовсім іншу українську місцину — унікальну, чарівну львівську атмосферу, говірку, запах кави та смак шоколаду… Принаймні так я собі уявляю першу подорож у Львів, а поки що подорожую вузенькими, закладеними бруківкою вуличками в книжках. Історія Винниченка найкраще підходить для мандрівки, бо захоплює і відносить прямісінько на околиці сучасного і давнішого Львову кінця тридцятих років. Кав’ярні, фризієри, цукерні, крамнички, ринок Кракідали (який немає нічого спільного з крокодилами) — все це вирує-вирує-вирує і підхоплює!

Четверо хлопців різної національності, але одної долі. Їхня дружба охоплює певну героїчну фантазію про порятунок одного з батьків, що загинули героїчною смертю в часи, коли патріотизм був непокорою перед черговими загарбниками. Кожен з них домалював цю історію, зробивши смерть втечею порятунком, помстою… Але інколи навіть смерть може бути красивою, і ,як би це не звучало, а достойною життя. Смерть під “Танго…” — особливу мелодію в’язнів концентраційного табору, яку треба заграти і почути в момент кінця життя, — це не просто варіант романтичного відходу (скільки таких налічує історія!), це потреба, магія, коловорот, продовження життя…

Вчений Ярош, його життя заковане в дослідження Арканумської культури. Бродячи серед давнини, він повсякчас наштовхується на підказки, які ведуть до одного і того ж шляху — шляху зіткнення двох сюжетів, які спочатку здаються геть далекими.

«Вечорами він читав рукопис, а весь наступний день ходив під враженням від прочитаного. Львів поставав перед ним у зовсім новому світлі, невідомому і казковому, тепер, гуляючи тими вулицями, про які була мова в рукописі, він зупинявся і уважно роззирався, намагаючись упізнати щось із того, про що довідався.»

Казковий, легендарний і містичний роман Юрія Винничука. Складно не написати зайвого, не заспойлерити головну таємницю, тому я краще буду лаконічною. Читайте! Не дуже залюблені мною жанри історичного роману та магічного реалізму тут стають доречними і не напружують. Можна сміливо читати, відвідувати легендарний Львів. Історія про народ, про людей, проста, сучасна, сповнена українським, львівським, колоритом і гумором, часом нагадувала твори класичної програми типу “Кайдашева сім’я”, а все ж дуже сучасна. Про те, якою значущістю володіє кожна подія нашого життя і про те, що все в історії повертається, прийде час, люди згадають, відстоять своє, а винуватцям доведеться відповідати за всіх тих, кого вони відправляли танцювати, відчувати “Танго смерті”.

— Що змусило вас вивчати мертву мову? — запитала вона.
— Безсмертя. Адже воно матеріалізується у словах, слово має магічну силу.

«Старый трехэтажный дом на Клепаровской еще сохранял свои довоенные запахи, которые плотно въелись в облупленную штукатурку, в потрескавшиеся подоконник и рамы, скрипучие лестницы, которые на каждый шаг отзывались жалобным стоном, - о, они столько видели на своем веку их топтали немецкие солдаты в поисках евреев, их топтали чекисты, выслеживая подполья, а затем под струйками автоматов и те, и тамтамы выводили кого-то на казнь, лестница сочувственно стонала, и всхлипывала, и кашляла, а стекла еще долго держали в себе мутные отражения пропавших людей, их испуганные лица, испуганные глаза, все их отчаяние, и страх, и гнев, и непримиримость, а на стенах еще долго отцветали отпечатки пальцев»

Каждый город имеет свою историю, но Львов - это очень своеобразный вечно окутанный легендами, рассказами, сказками, город. В нем особая культура, менталитет, побывав там, обязательно привезешь в свою - совсем другую украинскую местность - уникальную, волшебную львовскую атмосферу, диалект, запах кофе и вкус шоколада... По крайней мере так я себе представляю первое путешествие во Львов, а пока путешествую узкими, заложенными бруковкой улочками, в книгах. История Винниченко лучше всего подходит для путешествия, очень захватывает и уносит прямо на окраины современного и давнего Львова конца тридцатых годов. Повествование, наполненное сначала не всегда понятными словами бурлит-кипит-бурлит и подхватывает!

Четверо ребят разных национальностей, но одной судьбы. Их дружба охватывает определенную героическую фантазию о спасении одного из отцов, погибших героической смертью во времена, когда патриотизм был неповиновением перед очередными захватчиками. Каждый из них дорисовал эту историю, сделав смерть бегством спасением, местью... Но иногда даже смерть может быть красивой, и, как бы это не звучало, а достойной жизни. Смерть под "Танго …” - особую мелодию узников концентрационного лагеря, которую надо сыграть и услышать в момент конца жизни, - это не просто вариант романтического ухода (сколько таких насчитывает история!), Это потребность, магия, возвращение, продление жизни...

Ученый Ярош, его жизнь закована в исследования Арканумской культуры. Бродя среди давности, он постоянно наталкивается на подсказки, которые ведут к одному и тому же пути - пути сплетения двух сюжетов, которые сначала кажутся совершенно чуждыми.

«По вечерам он читал рукопись, а весь следующий день ходил под впечатлением от прочитанного. Львов представал перед ним в совершенно новом свете, неизвестном и сказочном, теперь, гуляя теми улицами, о которых шла речь в рукописи, он останавливался и внимательно оглядывался, пытаясь узнать что-то из того, о чем узнал. »

Сказочный, легендарный и мистический роман Юрия Винничука. Сложно не написать лишнего, не заспойлерить главную тайну, поэтому я лучше буду лаконичной. Читайте! Не очень излюбленные мной жанры исторического романа и магического реализма здесь становятся уместными и не напрягают. Можно читать, посещать легендарный Львов. История о народе, о людях, простая, современная, полная украинским, львовским, колоритом и юмором, порой напоминала произведения классической программы типа "Кайдашева семья", а все же очень современная. О том, каким значением обладает каждое событие нашей жизни и о том, что все в истории возвращается, придет время, люди вспомнят, отстоят свое, а виновникам придется отвечать за всех, кого они отправляли танцевать "Танго смерти".

- Что заставило вас изучать мертвый язык? - Спросила она.
- Бессмертие. Ведь оно материализуется в словах, а слово имеет магическую силу.

Надзвичайна книга, дуже атмосферна, проникнута духом Галичини, Кракідалів. Я навіть уявляю гомін та запахи вуличок Львова у першій половині ХХ сторіччя. Дуже вдячна і Винничуку й іншим автором, які на сторінках своїх книжок дарують нам цей втрачений світ. Й хоч так пересічному українцю вдасться зануритися у той Вавілон, де поляки, українці, євреї (жиди), німці, вірмени, мадяри жили разом, спілкувалися, веселилися та сварилися, але разом поставали захищаючи місто.
Чого тільки вартий словничок у кінці книги, й хоч деякі слова вже знайомі, а деякі навіть чула від друзів, але з задоволенням перечитала його декілька раз: цереґелі, фіґлі, шляки, ці'ручки, спадохрон, рурочки, парівки, меценас, майтки, кампа, кнайпа, книдлі, гальба, вчворяти, бенькрат, варґа, фуньо. Може десь колись і вдасться їх застосувати.
Спочатку напишу про сьогоднішню лінію. Вона мені менше сподобалась ніж історична. Й ладна була за неї навіть знизити оцінку, але ж магічний реалізм усієї книги перевісив.
Є такий собі вчений муж, з тих хто живе наукою, й для сімейного життя не пристосований - Ярош. Вивчає він забуту арканумську мову, й навіть йому вдається розшифрувати її, та скласти абетку і словник. Але все ж таки він чоловік і тому біля нього крутиться багато жінок у різний час. Замолоду обзавівся навіть синочком. Начеб-то все не погано. Тільки от навіщо приплели СБУ (КГБ). Тим паче те що існує на сьогодні. От не повірила я цій лінії, начебто стоять на захисті державних інтересів, і обергіають народ від втраченої та перекрученої історії. Гадаю львів'яни знають та пам'ятають воєнні роки. Й самі нехочуть згадавати той ганебний і страшний час для міста. У кожного народу (крім избранных) є сторінки історії за які соромно і які воліли б забути. Так що не треба їм допомогати, а хто допитливий той сам знайде стежку якою прийде до істини.
У той же час живе старенький однорукий скрипаль - Йосип. Багато учнів він випустив у світ, але знаходиться в пошуку того хто ради музики принесе усе в жертву.
Довго думала навіщо автор історичну частину наповнив містикою, не тільки щодо рукописів та манускриптів, але й щодо побуту, а тепер зрозуміла, щоб не було так страшно читати про той час. Щоб про працю в бібліотеці та в похоронному бюру ми читали та реготали, тоді не буде занадто тяжкого осаду коли будемо читати про про перший арешт Ореста, про Янівський концтабір, про єврейське гетто, про допити НКВДистів.
Отримала неймовірний кайф, коли читала про опис приходу радянської влади до міста у 1939 році. Кайф, тому що прочитала правду про той час, правду про те звідки у деяких офіцерів з'явилося багатство, правду про те чому ж вони так ненавидять Галичину

...то якісь монголи. Усе чого не розуміють, - нищать.

Скільки я разів промовляла цю фразу за останні роки. Ну чому деякі люди не намагаються зрозуміти своїх оппонентів, а не розуміючи просто фізично їх знищують.
А об'єнало ці дві лінії Танґо смерті, яке чули ті що йшли на страту в Яневському канцтаборі, ті що підняли заколот, але все одно загинули. Його чули й друзі українець - Орест, поляк - Ясь, німець - Вольф, та єврей - Йоська, який єдиний залишився з них у живих, щоб

А як не стане мене з тобою,
вкриють піски тіла,
стрінемось там, де маки рікою,
там, де їх тінь лягла.

Зачастую болезненные книги - это книги об отдельной тяжелой судьбе. Когда же читаешь об эпохах, когда всем тяжело, о странах, переживающих что-то ужасное, выделить кого-то конкретного для сочувствия не получается, а разорвать сердце на кучу кусков - так ни один не будет достаточно сопереживающим. Но вот написать трагическую историю о городе, да такую, чтобы сердце кровью обливалось - это надо суметь. И у Винничука это получилось невероятно. Ведь у него живут, дышат, любят, ненавидят не только герои, обилие которых и правда может помешать влюбиться в кого-то из них, но и весь город умудряется принимать или не принимать происходящее с ним.

Мистический элемент в книге столь ненавязчив, но при этом столь неотвратим, что это, наверное, ярчайший представитель магического реализма в украинской литературе, с которым я знакома. Дома и улицы могут вступать в контакт или конфликт, могут поддерживать или отвергать.

Также для меня стало открытием то, что творилось во Львове в 30-е годы. Я была знакома с отдельными фактами, знала о массовых расстрелах заключенных перед уходом советских "освободителей", но что, кроме расстрелов, были такие жестокие издевательства, пытки, стало некоторым шоком. Да и количество сосланных ради получения их имущества потрясает. И теперь я совершенно четко понимаю, почему немцев встречали там с цветами. Подозреваю, что после быдлизма и гнуси, принесенных республикой рабочих и крестьян, прилично одетые люди уже радуют и вселяют доверие.

Тяжелая книга. Очень сильная, очень жестокая, но при этом все же романтичная и мистическая, дарящая веру в светлое будущее и возможность воплощения невозможного.

Львов и мистика.

Начну с лирики. Вступление.
Кто-нибудь может мне объяснить, что не так с современными украинскими авторами? Когда их просят публично высказаться о чём-либо, у них как будто крышу сносит.

Нет, серьезно. Один мастодонт сучукрулита на все интернеты заявляет, что случись что-то вроде глобального пожара, и представься ему возможность спасти всего 5 книг современников, он бы спасал исключительно свои. «Вы, ребята, конечно, тоже неплохо пишите, но куда уж вам до меня, такого офигенного?», - как будто намекает он нам.

«Если есть возможность ничего не делать, и зарабатывать деньги, то почему бы так не поступить?». Тупо нахоботить не против Юрий Винничук, автор «Танго Смерти», лауреат «Книги года ВВС» 2012, о которой я и попытаюсь рассказать ниже.

Назовите меня наивным, но я верю, что большинство людей не склонны нести в массы антимораль. Потому предположу, что и первая, и вторая реплика – не более, чем попытка выпендриться, повысить собственную эпатажность, а, следовательно, и продажи, до небес. Такие уж времена, что серые мышки и хорошие парни нынче не в моде. Спасибо Хаусу и Камбербэтчу.

Словом, будем надеяться, что мода эта когда-нибудь всё-таки пройдёт, и люди перестанут выдавать себя за циников и социопатов исключительно ради того, чтобы общество их полюбило и приняло… Оценили оксюморон? Теперь непосредственно о книге.

Отзыв в трёх частях. Часть первая. Львов.

У каждого, наверное, есть свой город. Если вы понимаете о чём я, то согласитесь, что это вовсе не обязательно именно тот населенный пункт, где вы родились, выросли и живёте. Своим то или иное место, равно как и человек, становится в силу чего-то особенного. Сугубо личного и интимного. Чего-то, что будет иметь значение только для вас двоих.

Для Винничука таким городом, несомненно, является Львов. Довоенный Львов, исключительно улыбчивый и радостный. Изысканный Львов, с актерами и литераторами, музыкантами и прочей богемой. Рождественский Львов с пляцками и струдлями. Львов времён войны, забаррикадированный и отчаянно сопротивляющийся, нежелающий сдаваться ни тем, ни другим. Потому что и те, и другие – чужие, дикие и непонятные.

Именно в таком Львове и живут четыре друга. Немец Вольф, поляк Ясь, украинец Орест Барбарыка и еврей Йосько. Хотя никакой он, конечно, не еврей, а жид. Не спешите называть меня антисемитом и обвинять в ксенофобии: слово «жид» в том Львове было вполне обыденным и не носило ни малейшего негативного контекста. Живут обычной подростковой жизнью, влюбляются, воюют, расстаются для того, чтобы, возможно, когда-нибудь встретится снова.

А вот современному Львову, где развиваются события второй сюжетной линии, Винничук уделяет гораздо меньше внимания. И это лишний раз подчеркивает ностальгию автора по тому, настоящему Львову. Городу, которого больше нет и, увы, не будет.

Часть вторая. Мистика.

Винничук прослыл тем еще мистификатором. Так что не удивляйтесь, когда на страницах книги вам встретится библиотека, бесчисленные книжные ряды которой живут какой-то своей жизнью, люди теряются среди них навеки, а внизу, под паркетом, бушует целый океан со своими чудовищами.

Да и само название книги окутано мистикой. На самом деле «Танго Смерти» - оркестр Яновского концентрационного лагеря, созданного во Львове нацистской оккупационной администрацией. Оркестр состоял из лучших львовских музыкантов, людей с европейским, а то и с мировым именем - узников лагеря. Чаще всего оркестр исполнял танго. Мистика заключается в том, что автор танго так и остался неизвестным. Незадолго до прихода Красной армии, все оркестранты были расстреляны. Это и дало оркестру распространенное название.

Именно вокруг авторства этого таинственного танго и построен сюжет книги. Винничук, устами Мирка Яроша, филолога-одиночки, и, естественно, любимца женщин, предлагает искать истоки этой мелодии в книгах загадочной арканумской цивилизации.

Кстати, о женщинах.

Часть третья.

Кроме репутации мистификатора, Винничук ещё и зажил славы самого эротичного писателя Украины. Поговаривают даже, что его роман Весняні ігри в осінніх садах стал самым скандальным победителем конкурса «Книга года ВВС» за всю его историю.

Не знаю так это или нет, но одно можно утверждать с уверенностью – Юрий Винничук тот еще ловелас и почитатель естественной женской красоты. Потому пускай наличие откровенных сцен не станет для вас неожиданностью.

Никакой грязи. Но будьте готовы к студенткам-нимфоманкам и преподавателям, которые не видят в такой связи ничего зазорного.

Как вы и сами сможете убедиться, в книге хватает всего вышеперечисленного: и Львова, и мистики, и эротизма. Но на самом деле Юрий Винничук писал немного о другом. Родственные души непременно встретятся. Ведь они, сами того не подозревая, связанны таинственной мелодией, которая берёт свое начало из глубины веков. Мелодией, которая родилась в мистическом и давнем Аркануме, которого больше нет. А, может быть, никогда и не было.

Що тут скажеш? Принаймні автор не порушив основне правило романів: сентиментальність вживається лише у разі крайньої необхідності.

Якщо серйозно, то це хороша книга. Про людей, життя яких змінила війна і концтабір. Читаючи, розумієш, що важливо жити, дружити, закохуватися. Попри обставини. Я щиро вірю, що художня література набагато важливіше бізнес книг, а справжні історії мотивують сильніше прикладів.

Період міжвоєнного Львова, четверо друзів: українець, поляк, німець і єврей. Історія, розказана Юрієм Винничуком має реальну основу, адже за часів Янівського концтабору оркестр дійсно грав. І це один бік монети, тобто роману.

З іншого боку, ближче до сучасності, науковий співробітник досліджує рукопис маловивченою мовою, що проливає світло на те як події минулого пов’язані з теперішнім.

Ну, що я можу ще додати? Почавши читати на початку місяця, не могла відірватися до самого його завершення.

Надзвичайно атмосферна книга. Якось були ми на екскурсії на Личаківському цвинтарі, де так багато усіляких склепів, і, здається, повітря насичене історією. Саме ті картини мені пригадувалися. Мабуть, дух старого Львова там лишився.

Текст роману сконструйований на чергуванні розділів про Львів міжвоєнний (який постає з рукопису загиблого члена УПА Ореста Барбарики) та Львів сучасний – оповідь про життя науковця-сходознавця Мирка Яроша, авторового сучасника. Львів до початку Другої Світової здається ідеалізованим і постає перед читачем навіть реальнішим завдяки розлогим описам львівського Ринку, чарівних вуличок, смаколиків. Однак езотерика й гумор, які раз-по-раз вигулькують у цих розділах, можуть викликати незадоволення тих, хто шукає у книзі історичної достовірності. Натомість сучасність доволі еротизована (я би пережила, коли б картини сексуальних контактів були менш деталізовані) й політизована: СБУ намагається перешкодити поширенню музики, уважаючи «танго смерті» загрозою для державної безпеки. Тим не менш, головні проблеми, які порушує Ю. Винничук, такі:
- масове винищення євреїв у Львові під час Другої світової війни;
- злочини нацистів та більшовиків;
- вплив КГБ-СБУ на долі людей.
Роман відзначений премією «Книга року ВВС», оглядачі та критики називають його етапною українською книгою останніх років та порівнюють автора із У. Еко та Х. Л. Борхесом. Для мене ж це роман-нагадування про Львів та львів’ян, яких уже ніколи не буде.

Кілька цікавих фактів для тих, кого зацікавила постать автора та таємничий Арканум:
1. Прізвисько письменника – Чемодан.
2. Ю. Винничук нагороджений почесним титулом «Галицький лицар» за свої статті в газеті «Пост-Поступ» під псевдонімом Юзьо Обсерватор.
3. Він здійснив «вигадані» українські переклади з неіснуючих старовинних кельтських текстів, а також із мов, які він сам вигадав, як-от арканумська мова.
4. Саме Ю. Винничук розробив загадкову арканумську культуру, включно навіть із цілим корпусом аутентичної поезії.
5. «Арканум» латинською мовою – таємниця; ще так називається одна з комп’ютерних ігор, її дія відбувається на однойменному континенті.

Для тех, кто читает на русском

Чрезвычайно атмосферная книга. Как-то были мы на экскурсии на Лычаковском кладбище, где так много всяких склепов, и, кажется, воздух насыщен историей. Именно эти картины мне припоминались. Видимо, дух старого Львова там остался.

Текст романа сконструирован на чередовании глав о Львове межвоенном (который видим из рукописи погибшего члена УПА Ореста Барбарики) и Львове современном – рассказ о жизни ученого-востоковеда Мырка Яроша, современника автора. Львов до начала Второй Мировой кажется идеализированным и возникает перед читателем даже реальнее благодаря пространным описаниям львовского Рынка, очаровательных улочек, вкусностей. Однако эзотерика и юмор, которые раз за разом мелькают в этих главах, могут вызвать недовольство тех, кто ищет в книге историческую достоверность. Вместе с тем современность довольно эротизированна (я бы пережила, если б картины сексуальных контактов были менее детализованы) и политизирована: СБУ пытается предотвратить распространение музыки, считая «танго смерти» угрозой для государственной безопасности. Тем не менее, главные проблемы, которые ставит Ю. Винничук, таковы:
- массовое уничтожение евреев во Львове во время Второй мировой войны;
- преступления нацистов и большевиков;
- влияние КГБ-СБУ на судьбы людей.
Роман отмечен премией «Книга года ВВС», обозреватели и критики называют его этапной украинской книгой последних лет и сравнивают автора с У. Эко и Х. Л. Борхесом. Для меня же это роман-напоминание о Львове и львовянах, которых уже никогда не будет.

Несколько интересных фактов для тех, кого заинтересовала личность автора и таинственный Арканум:
1. Прозвище автора – Чемодан.
2. Ю. Винничук награжден почетным титулом «Галицкий рыцарь» за свои статьи в газете «Пост-Поступ» под псевдонимом Юзьо Обсерватор.
3. Он осуществил «выдуманные» украинские переводы с несуществующих старинных кельтских текстов, а также с языков, которые сам и придумал, как, например, арканумский язык.
4. Именно Ю. Винничук разработал загадочную арканумскую культуру, включая даже целый корпус аутентичной поэзии.
5. «Арканум» на латинском – тайна; еще так называется одна из компьютерных игр, действие которой происходит на одноименном континенте.