Поэт и прозаик Сергей Жадан (р. 1974) — видная фигура современной украинской культурной жизни. Он организует общественные акции, выступает с рок-группами, переводит немецких и русских поэтов. Его называют лицом и голосом новой украинской литературы. Роман «Ворошиловград», как и все тексты Жадана, полон поэтических метафор, неожиданных поворотов сюжета, воспоминаний и сновидений, и в то же время повествует о событиях реальных и современных. Главный герой, Герман, отправляется на Донбасс, в город...
Потрібно захищати те, що належить тобі по праву.
Я постійно позичав у нього одяг, він у мене — гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав.
* ...іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись.
* Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.
Ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю, ніхто не знає, що жінки - це і є життя і смерть.
Ось, скажімо, вся ця ситуація з братом. Вона мені нагадує мої уроки німецької. Мені показують якусь картинку і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне. І тоді виявляється, що ти цілком можеш обходитись без усіх цих вигаданих речей, і що немає жодних правил. І взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже, й розповідати немає про що. І все це лише спроби тебе використати. На цілком законних підставах. Майже як у школі. Річ у тім, що ми давно повиростали, а до нас і далі ставляться як до дітей, себто як до недалекої, брехливої, нерозумної наволочі, яку потрібно постійно пресувати, вибиваючи з неї необхідні відповіді.
Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники.
Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз'ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди.
Я думаю, що так воно все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.
Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.
Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.
- Германе, - запитав він. - Що б ти зробив, якби у тебе раптом з’явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, - щедро додав.
- Мільйон?
- Угу.
- Рейхсмарок?
- Доларів.
- Я б купив собі будинок. В Африці.
- Навіщо тобі будинок в Африці?
- Завжди хотів жити в країні, де нема расизму.
... потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.
* Можливо це й був той момент, коли потрібно було вирішувати - лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною.
* Головне - мир в душі. І ноги в теплі.
- Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
- Ну як що? - відповіла вона подумавши. - Завжди є речі, котрі нас тримають.
- Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
- Ні, - призналась вона, - немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.
... потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.
Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність.