Я думаю, що так воно все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.
Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.
Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.
- Германе, - запитав він. - Що б ти зробив, якби у тебе раптом з’явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, - щедро додав.
- Мільйон?
- Угу.
- Рейхсмарок?
- Доларів.
- Я б купив собі будинок. В Африці.
- Навіщо тобі будинок в Африці?
- Завжди хотів жити в країні, де нема расизму.
... потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.
* Можливо це й був той момент, коли потрібно було вирішувати - лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною.
* Головне - мир в душі. І ноги в теплі.
- Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?
- Ну як що? - відповіла вона подумавши. - Завжди є речі, котрі нас тримають.
- Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
- Ні, - призналась вона, - немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.