Я столкнулась со своими демонами лицом к лицу и двинула одному из них по яйцам.
Кохання - це біль. Простіше не кохати.
Історія - вона просто тут, дихає нам у потилицю.
"Я цитую думки інших для того, щоб краще виразити власні".
Така вже природа: не можна щось пережити вперше ще раз. Перше кохання, перший поцілунок, перший концерт Чайковського, перший захід сонця на Таїті, перший джаз, перший хот-дог, першу "Криваву Мері". І це нормально. Історія - це вулиця з одностороннім рухом, і ти йдеш нею уперед. І не треба постійно вдивлятися, що там попереду, - просто дивися навколо і будь щасливий там, де ти є.
Але вороття у минуле немає. Минуле можна тільки нести із собою, відчуваючи його вагу. Нести і молитися, щоб та вага не зламала тебе.
Люди, яких ти любиш, ніколи не помирають... Тобто не повністю. Вони живуть у нашій пам'яті, усередині нас. І саме ми підтримуємо світло їх життя. Поки ми про них пам'ятаємо, їх світло може і далі нас вести, як світло давно згаслої зірки веде кораблі в невідомих водах. Якщо припинити їх оплакувати та натомість прислухатися до них, виявиться, що вони й досі можуть змінити твоє життя. Вони можуть стати твоїм спасінням.
Дивно закохуватися в когось через жест. Але іноді один момент дозволяє зрозуміти суть людини, так само як одна піщинка може пояснити Всесвіт. Може, кохання з першого погляду і не існує, але кохання за єдиною миттю точно є.
Неможливо знати майбутнє. Новини постійно жахають, так що не можна бути впевненим ні в чому, в цьому і є суть майбутнього: ти не знаєш, що на тебе чекає, і з часом просто до цього звикаєш. До незнання. Не треба намагатися зазирнути на кілька сторінок уперед. Читай ту, що зараз розгорнута.
Поцілунок - він як музика... Спиняє час.