Евпраксия

Цікавий історичний роман. Але, попереджаю, події, що описані в книзі, відбуваються не тільки в Київській Русі. Адже Євпраксії довелось прожити суттєву частину свого життя в далеко від рідного дому.
Втім, культуру, звичаї і вікові традиції Київської Руси автор зобразив дуже вдало. Втім, зумів він яскраво передати і те, що вібувалося в ті часи в Європі. І головними тоді буди лише 2 речі: для бідних - їжа, щоб вижити; для богатих - влада, щоб правити. І коли бідні могли задовільнитись малим, то королям влади багато ніколи не було.
Життя жінки в ті часи було вкрай тяжким. Вона часто ставала засобом для досгянення мети, а надто доті, коли вона була знатного роду.
Те, що 12-річну дівчнику видали заміж, тоді нікого не здивувало. Але макграфу захотілось відразу вступити в права чоловіка. І ось за це він заплатив високу ціну. Параксед (так звалась Євпраксія в Європі) зуміла вперше постояти за себе. Це був її перша битва за себе. Потім ще не один раз вона відвойовувала право буду собою. Ця війна зморила її, але, як мені здається, в останні роки життя все ж вона знайшла своє місце...
Доречі, вставки "літописні", як мені здається, цікавий приклад того, що багато інформації важливої все ж пропускалось, або й замовчувалось. А надо мало писали тоді про життя людей, які не були першими в державі.

Свого часу читала у Загребельного Роксолану, й не дивлячись на дуже цікавий матеріал книжка читалась важко. Гадала що з часом моє відношення до творчості автора зміниться, але ні. Знову історичний роман про онуку Ярослава Мудрого Євпраксію, яка була імператрицею Римської імперії, дружиною Генріха ІV (Германського). Деякі описи і розлогі роздуми автора читала по діагоналі. Хоча дуже сподобалось, що автор чергував глави про Євпраксію і глави де цитував літописи різних країн. Дуже сподобались його слова про церкву та владу, як він описав боротьбу папи та Генріха, боротьбу за владу над людьми, їх жадобу і зверхність. Шикарні описи суспільства як і княжого руського двору, так і замки на скелях німецької знаті, й вежі серед сонця Італії.
Поблукавши сторінками інтернету зрозуміла, що постаті Генріха й Євпраксії (Адельгейди) автор намалював на свій розсуд. Й дуже здивувало, що на різних сайтах відношення до Євпраксії різниться. Тому у творі не слід шукати історичної достовірності, а слід розглядати як один з можливих варіантів розвитку подій. Але суспільство змальоване достовірно.
Окрім історичних постатей, постають перед нами і долі тих хто їх оточує. Хоч їхні долі проходять лише пунктиром, але на їх прикладі гарно видно відношення можновладців до простого люду. Журина – доглядальниця Євпраксії, яка разом з нею повинна була полишити Київ і їхати до германських земель, полишити чоловіка й сина. Вона залишилась і в монастирі з Євпраксією. І через неї було завдано Євпраксії болю.
Хочу навести саме тут декілька висловів, які мені дуже сподобались. В принципі кожен з нас і так мабуть знає про це, але людина таке створіння, якому потрібні підтвердження його думок.

Найбільше багатство в кожної людини, дароване їй самою природою, — думка, отже, з самого початку ставала ворожою вірі, тому часто була знищувана носіями християнства разом з її непокірними власниками. Вірю, бо не смію не вірити. Відмовившись від єдиного свого багатства — думки, отримуєш навзамін велич церкви, її авторитетів, настанови. Але де велич, хто авторитети і які настанови виконувати?

Але хіба ідея віри, ідея самого бога не виведена з ідеї свободи, притаманної людині від народження? Чому ж бог і його прислужники відбирали свободу в того, кому вона належала від природи? І чому почувалися вони самі вільнішими лиш тоді, коли позбавляли свободи й незалежності якомога більше число людей?

Якщо поглянути на історію цивілізації, то таке відношення до людей притаманне не тільки церковній верхівці, а усім хто володіє владою, вони самостверджуються через приниження тих хто нижче їх, зривають свою злість, бо не можуть достати тих хто вище.
А чи знаєте ви чому день Святого Миколая відмічається два рази на рік? Ні, то думає вам буде дуже цікаво дізнатись про це, я була дуже здивована.

що слід остерігатися розмноження простого люду, бо заколоти — завжди наслідки занадто великої його лічби. Дітей треба відбирати й посилати на війну, на смерть, на знищення. Ще стародавні знали: що менше любиш дітей, то дужче відданий державі.
Ну що можна додати ще до цих слів.

Й останнє:

Мучеників було завжди багато, мудреців мало.

"Евпраксия" книга о реально существовавшей Киевской княжне.

Евпраксия Всеволодовна, позднее Адельгейда, императрица Священной римской империи (1071 — 1109) — дочь Всеволода Ярославича, сестра Владимира Мономаха, в 12-летнем возрасте была выдана замуж за Генриха Штадена, маркграфа Саксонии и отправлена отцом на чужбину в сопровождении дружинников и няньки.

Много горя, стыда и унижений пришлось вынести несчастной, но сильной духом и гордой девочке вдали от родной земли. В раннем средневековье, когда в Европе царил разврат и человеческая жизнь ценилась ниже, чем жизнь зверя, и все это на фоне возрастающего религиозного фанатизма и мракобесия, девушке чистой сердцем и помыслами, как вода в ручье, все казалось диким, чуждым, мрачным, враждебным. И только родимая нянюшка была для неё единственной опорой и прибежищем от скверны и темных сил.

Однако, у автора весьма своеобразный стиль изложения, я бы даже сказала, на любителя. Очень поэтичный, даже какой-то парящий над грешной землей. Такое впечатление, что роман написал придворный летописец Киевской княжны. Евпраксия изображена красавицей небесной красоты и души ангельской, достойной встать в один ряд с девой Марией, что по мне является чистой воды украшательством, как там было на самом деле, никто уже рассказать нам не сможет. Это немного напрягает при чтении. В остальном же, книга прекрасная. Советую всем любителям истории.

люблю Загребельного за его искренность и реализм, безпафосность и патриотизм! книга понравилась,тронула самые глубокие и потайные нити моей души.но конец просто обескуражил-была зла на автора,на сюжет,на всех мужиков...фу...камень на душе ! но читать все же советую! и я ставлю 5

Это книга о тяжёлой судьбе Евпраксии — дочери киевского князя Всеволода и единокровной сестры Владимира Мономаха. Загребельный не использует версию о том, что её мать была дочерью половецкого хана, в его трактовке она из русичей. Мне показалось, что родители были равнодушны к Евпраксии, отец так точно, иначе он не стал бы отдавать двенадцатилетнюю девочку для маркграфа (для дочери князя это был слишком ничтожный жених), к тому же жених не присутствовал на свадьбе, вместо него под венец с невестой пошёл один из его баронов, впрочем, и со старшей дочерью киевский князь обошёлся не лучшим образом (её муж мог претендовать на византийский престол, но в итоге оказался в монастыре, а девочка вернулась домой). Маркграф оказался ещё тем чудовищем, Евпраксии повезло, что она знала его всего один день и с трудом выдержала его общество, а потом оказалась в монастыре, хотя такой смерти, как у маркграфа, не пожелаешь никому, ни малейшего сочувствия он у меня не вызвал. А зато я переживала за девочку, которая была оторвана от родной земли и перенесла тяжёлые испытания на чужбине, особенно эти переживания усилились после гибели её кормилицы. Лучше бы на Евпраксию не обращал внимание император Генрих IV и её жизнь не была бы такой тяжёлой (хотя у кого в ХI веке она была лёгкой?), я думаю, что никакой любви к русской княжне у императора не было, а было только желание породниться с византийцами (к ним Евпраксия не имела отношения, родом из Византии была первая жена её отца), да и вообще он никого не был способен любить, к первой жене и сыновьям он испытывал презрение, даже к верному барону Заубушу у него не было ни малейшей симпатии, Заубуш сам ещё тот негодяй, но нельзя не признать, что он оказывал императору огромную помощь. Когда выяснилось, что Евпраксия не имеет византийских предков, якобы любовь сменилась ненавистью и пошли угрозы, издевательство и клевета. Показано, как подло, низко и цинично вели себя по отношению к Евпраксии многие люди (как сторонники Генриха, так и его враги) от Папы Римского и Матильды Тосканской до простой девушки-служанки, которой императрица доверяла, а она оказалась лживой доносчицей. А Матильда Тосканская, её муж герцог Баварский и Папа Римский, которым графиня крутила как хотела, использовали императрицу как орудие в борьбе со своим врагом Генрихом. Самым подлым и мерзким человеком оказался аббат Бодо, который нарушил тайну исповедии оклеветал Евпраксию, в то время как девушка думала, что он её защитит. Единственным порядочным человеком и настоящим другом оказался сын Генриха Конрад, который относился к жене отца с уважением и сыновней почтительностью и был настоящим и преданным рыцарем, у него и в мыслях не было увести от отца жену, и он тоже стал жертвой клеветы, хотя отец и до этого его не любил. Аббат особенно «хорош», стал распространять гадости, хотя всё время сопровождал Евпраксию и Конрада в прогулках, и видел, что ничего, кроме дружбы, у них не было. Киевский князь Святополк, дальний родственник героини, тоже показался мне нехорошим и непорядочным человеком, он отнёсся к девушке как к вещи. Положительным моментом можно считать только возвращение Евпраксии домой, пусть даже потом она ушла в монастырь и прожила совсем недолго, пусть даже её родные поверили клевете и отказались от неё, всё равно она была дома, а не на чужбине. Обидно, что такой чистой, доброй и светлой девушке пришлось преодолеть тяжелейшие испытания и столкнуться с жестокостью, подлостью и непорядочностью. Писательское мастерство Загребельного вызывает у меня восхищение, бросается в глаза, что он проработал огромное количество материалов.