Антуан Дюри преподает в Лионской академии изящных искусств. Его любят коллеги и студенты. Казалось бы, жизнь удалась. Но почему тогда он бросает все и устраивается смотрителем зала в парижский музей Орсэ? И почему портрет Жанны Эбютерн работы Модильяни вновь переворачивает его жизнь?
Новый роман знаменитого французского писателя, чьи книги переведены на сорок языков.
Впервые на русском!
Коли в житті стаються якісь важкі випробування – у кожного свій шлях подолання цих негараздів. Когось лікує тільки час, когось – близькі люди, а хтось шукає порятунок у мистецтві, а отже – у красі. Ця книга саме про це: про рятівну красу мистецтва, яка дивом споріднює людину з іншою - з автором та його думками та переживаннями. Саме краса, як на мене, і є головною героїнею книги. І вона ж об’єднує двох інших героїв, кожен із яких переживає свою драму.
⠀
Викладач історії мистецтв Антуан Дюріс раптово кидає все своє попереднє життя в Ліоні, роботу, друзів... і переїздить у Париж, аби влаштуватися наглядачем залу в музеї Орсе. Ясно, що він біжить від чогось, а, можливо, й від когось. Його рідні пов’язують це з закінченням довготривалих відносин. Але чи це так насправді?
⠀
Інша героїня – молода дівчина Камілла Перотен, тиха та мовчазна студентка Антуана. Її мовчання також результат особистої драми, але якої, так само спочатку незрозуміло.
⠀
Обидва шукають порятунку у живописі, у спогляданні краси, а у випадку Камілли – ще й у створенні своєї. «Так, краса дає полегшення» - якось сказала вона своєму викладачеві, і він не міг не погодитися, бо для нього вона також була ліками.
⠀
Книга вийшла цікавою в багатьох аспектах. Перш за все – сюжет.
Далі – композиція. У книжці 4 частини та епілог, але частини між собою цікаво поєднуються: у першій бачимо похмурого та мовчазного Антуана, який влаштовується на роботу у музей, вже після своєї драми (незрозуміло якої саме). Друга також про Антуана, але відсилає нас назад, до часів, коли він розходився зі своєю коханою Луїзою після 7 років, проведених разом. А третя частина раптом переносить нас в історію Камілли, і тут вже її драма розкривається поступово, від дитинства і до того, як вона стала студенткою Антуана. Лише четверта частина ніби збирає три попередні докупи і, нарешті, зводить все до «тут і зараз».
⠀
Усе це підкреслює меланхолійність, мінорність оповіді. Тут майже немає описів якихось щасливих моментів, натомість акцент зроблено на тому, як кожен з героїв проживає свою драму, і як в цьому проживанні тягнеться до мистецтва, яке і є єдиним світлом у цій темряві.
Коли в житті стаються якісь важкі випробування – у кожного свій шлях подолання цих негараздів. Когось лікує тільки час, когось – близькі люди, а хтось шукає порятунок у мистецтві, а отже – у красі. Ця книга саме про це: про рятівну красу мистецтва, яка дивом споріднює людину з іншою - з автором та його думками та переживаннями. Саме краса, як на мене, і є головною героїнею книги. І вона ж об’єднує двох інших героїв, кожен із яких переживає свою драму.
⠀
Викладач історії мистецтв Антуан Дюріс раптово кидає все своє попереднє життя в Ліоні, роботу, друзів... і переїздить у Париж, аби влаштуватися наглядачем залу в музеї Орсе. Ясно, що він біжить від чогось, а, можливо, й від когось. Його рідні пов’язують це з закінченням довготривалих відносин. Але чи це так насправді?
⠀
Інша героїня – молода дівчина Камілла Перотен, тиха та мовчазна студентка Антуана. Її мовчання також результат особистої драми, але якої, так само спочатку незрозуміло.
⠀
Обидва шукають порятунку у живописі, у спогляданні краси, а у випадку Камілли – ще й у створенні своєї. «Так, краса дає полегшення» - якось сказала вона своєму викладачеві, і він не міг не погодитися, бо для нього вона також була ліками.
⠀
Книга вийшла цікавою в багатьох аспектах. Перш за все – сюжет.
Далі – композиція. У книжці 4 частини та епілог, але частини між собою цікаво поєднуються: у першій бачимо похмурого та мовчазного Антуана, який влаштовується на роботу у музей, вже після своєї драми (незрозуміло якої саме). Друга також про Антуана, але відсилає нас назад, до часів, коли він розходився зі своєю коханою Луїзою після 7 років, проведених разом. А третя частина раптом переносить нас в історію Камілли, і тут вже її драма розкривається поступово, від дитинства і до того, як вона стала студенткою Антуана. Лише четверта частина ніби збирає три попередні докупи і, нарешті, зводить все до «тут і зараз».
⠀
Усе це підкреслює меланхолійність, мінорність оповіді. Тут майже немає описів якихось щасливих моментів, натомість акцент зроблено на тому, як кожен з героїв проживає свою драму, і як в цьому проживанні тягнеться до мистецтва, яке і є єдиним світлом у цій темряві.
Концовка - до мурашек! И пусть это мелодрама, и пусть это беллетристика. И пусть, и пусть, и пусть... Шестая книжка Фонкиноса за полгода, осталась еще "Шарлотта". Крутой автор, жизненный:)
Обычно с книгами французских авторов у меня складывается все не очень удачно. Поэтому их в моем списке прочитанных книг не так уж много.
Но книга "В погоне за красотой" меня заинтересовала. Ничего не зная об авторе, я ориентировалась только на обложку книги и на аннотацию.
Когда на обложке размещен портрет Жанны Эбютерн работы Модильяни и главным героем выступает преподаватель академии изящных искусств, такую книгу пропустить я не могла.
Книга состоит из четырех частей. И первая часть показалась мне просто великолепной. Действие разворачивается в парижском музее Орсэ, куда простым смотрителем устраивается опытный и уважаемый искусствовед. Антуан Дюри - человек странный, нелюдимый, скрытный, молчаливый. И у него есть ТАЙНА.
Следующие три части книги раскрывают эту тайну. Становится понятным, почему он покинул свой родной город Лион и приехал в Париж, чтобы скрыться ото всех в огромном городе. И всё это оказалось намного слабее начала.
Я всегда удивлялась заявлениям читателей типа: "В книге слишком мало страниц". Как это мало? Автор сказал то, что хотел сказать. А вот эта книга вызвала у меня точно такое же чувство - слишком мало страниц.
Историю, которую рассказывает Давид Фонкинос, слишком сложная, слишком болезненная. Автор же рассказал её в каком-то конспективном плане. Осталось ощущение, что я прочитала не полноценное произведение, а авторские наброски к большому роману. И это, конечно, повлияло на мою оценку книги.
Нет, я не скажу, что книга оказалась незаконченной, все в ней приведено к логическому финалу. Тайна Антуана Дюри разгадана! Но все равно осталось чувство неудовлетворенности. Будто пообещали много "вкусненького", а дали только один леденец.
Ну вот не везет мне с современной французской литературой, вот беда. Опять же любимые темы - искусство, преподавание, музеи, запутанные отношения с собой и с другими. И все никак не клеится. Все кажется пустым и фальшивым. Не понимаю, почему это книгу хвалят. Ну, может быть, другим заходит. Странные люди создают себе проблемы на ровном месте.
Этот роман, безусловно, об искусстве, но, в первую очередь, он о хрупкости. Его можно сравнить с розовыми лепестками - истории населяющих его героев трогают своей бархатной нежностью, соприкасаются, не соединяясь, и опадают, стоит только грубой руке жизни к ним прикоснуться. О них хочется сказать то же, что говорится в книге о жизнях некоторых художников - это шедевры одиночества. Люди в нем - как и сам текст - оставляют впечатление несовершенства, хрупкости, бесконечной уязвимости, замкнутости, одной долгой меланхоличной ноты. Им не под силу рационализировать свои эмоции, не под силу бороться с чудовищным хаосом жизни, забирающей у них самое ценное. И эта беспомощность отражает реальность - простую до нелепости и сложную до умопомрачения. И только стремление к полотнам таких же потерянных и сломленных людей, к искусству, к красоте держит их на плаву, льётся бальзамом на израненные души и даёт надежду на лучшую жизнь. Читать эмоционально тяжело, текст в основной своей массе скуп и печален, но это вполне отражает внутреннюю тишину и угнетенность героев.
Ситуация была тягостной для них обоих – они ведь едва знали друг друга. В таких случаях всегда легче стоять, чем сидеть лицом к лицу с незнакомцем. Бродя по галерее и шагая по улице, они чувствовали себя более непринужденно.
Возможно, это и есть признак духовного родства – когда люди не чувствуют себя обязанными говорить из вежливости.
Говорить о любимых вещах – самый удобный повод рассказать о самом себе.
Но первые дни новой любви всегда бывают отмечены неким обязательным ритуалом, словно перемены грозят разрушить хрупкую механику нарождающегося счастья.
Человек любит то, что любят те, кого он любит.