Усе своє життя звичайні нібито люди в більшості своїй збивали мене з пантелику-отими смішними способами,якими вони пробували справити враження одне на одного,отими примітними цілями,які вони перед собою ставили,отією банальністю своїх мрій.А також тим,як люди відкидали все,що не відповідало їхній вузькій парадигмі прийнятності,-неначе ті,хто думав,діяв,одягався чи мріяв інакше,ніж вони,були загрозою самому їхньому існуванню.Саме це більше,ніж що інше на світі,було причиною того,чому я весь час почувався таким самотнім.Речі,які звичайні люди вважали важливими,я вважав тупими.І ніколи поруч не було нікого,із ким би я міг про це поговорити,тож я тримав свої думки при собі.