Дивна річ пам'ять: хочеться думати про майбутнє, ав она не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі.
...коня можна привести до водопою, але напитися він повинен сам.
Чи зможу наплювати в душу мамі та таткові, які мене так люблять? Вони все життя мені присвятили, тяжко працюють з ранку до ночі заради мене, щоб я мала все. Щоб було і на столі, і до столу, і хліб, і до хліба. Сказати «до побачення», крутнути хвостом – значить, потоптати їхні почуття, перекреслити їм життя… Неправильно це, несправедливо. Так не можна, бо вони мені дали життя, і я повинна з ними рахуватися й поважати і їх, і вибір, який вони зроблять.
Невістка – в горлі кістка.
Боятися треба живих, а не мертвих.
І прийде час, коли безбожники будуть покарані, а зараз комуністи та комсомольці здумали себе і царями, і богами на землі.
Разве можно сравнивать чувство с богатством? Любовь не имеет своей меры, она не имеет пределов, не имеет конца. Она или есть, или ее нет.
...хвилювання нічого не зможе змінити, воно лише краде спокій.
Світ став жорстоким...
Если надо человеку собраться с мыслями, не нужно лезть ему в душу.