Усі діти однакові. Вони як пальці на руці — яку пучку не вріж, однаково боляче.
Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя — бути матір’ю, дарувати нове життя світові!
Вона раділа життю, нехай нелегкому, наповненому і тяжкою працею, і тривогами, і сумнівами, і щемливими та болючими водночас спогадами про минуле. Її радувало все навколо: і сонце, яке важкою помаранчевою діжею ліниво закочувалося за верхівки дерев, і мугикання ситих корів, які поспішали до своїх дворів, і старенький дідусь на призьбі, що тримав у зубах люльку, і навіть оті пузаті гарбузи, яким було мало городу, так перелізли через тин і зависли з іншого боку. Хотілося, щоби все навколо раділо і Варі, яка подарувала цьому яскравому світові нове життя, і тому маленькому згорточку, який вона обережно притискала до грудей.
Навіть місячний зірчастий вечір не міг витягти чоловіка із тяжких роздумів. Залізна туга все ще тиснула серце. Він узяв камінець, кинув у озеро. Розгорнулося віяло янтарних скалок води. Якби ж то тугу можна було так розсипати по воді, щоб вона розійшлася колами, розвіялася!
Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього — залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…
Село гуло як розторсаний вулик. Хтось кидався на мішки з криками «Не віддам!». Марно. Забирали. Інші кляли активістів на чім світ стоїть, деякі мовчали, тримаючи ненависть у своїй душі. Знайшлися і такі, які самі віддавали та ще й здавали сусідів, знаючи, де ті сховали зерно. Часом люди збиралися купками, щоб погомоніти та обговорити, у кого скільки вилучили. Але переважно розмови точилися по хатах, за зачиненими дверима.
Від першого дня роботи активістів у селі вмерла довіра людей одне до одного. Навіть ті родини, які донедавна приятелювали, стали обережними у спілкуванні. Майже кожен уночі ховав зерно, не будучи впевненим у своїх знайомих. Хіба що близькі родичі могли повністю довіритися рідним.
Варя мовчки дивилася, як нишпорять садибою чужі люди. Що сталося з ними? Чому спокійно за всім цим спостерігає названий брат батька? Чому батько, господар усього, що надбав чесною працею, стоїть принижений, згорблений, розчавлений, як слимак на дорозі? Чому її колишня подруга, з якою їли з однієї миски не один рік, тепер на правах хазяйки заглядає у кожну шпарину? Чому Михайло, якого батьки випестили, вигодували, поставили на ноги, якому збудували дім, чатує, доки вигребуть останній хліб у рідного батька? Усе неправильно і не піддається ніяким законам ні природи, ні людських відносин. Усе в житті навиворіт. Ніби світ навколо перевернувся…
Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.
— У той час, коли тут бідують люди?!
— Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! — наклав на груди розмашистий хрест.
А то що так смачно пахне? — спитав хлопчик, вказавши на відро. — Можна нам?
Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.
Жінка кинулася цілувати Варі руки.
— Дякуємо вам, — швидко казала вона, обливаючись слізьми, — ви нас врятували від голодної смерті.
Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:
— Оце вже і я на власні очі побачив: голод!
Її кохання не вмерло, воно лише застрягло в минулому...
Хочу знати, що мене чекає попереду.
- Іноді не потрібно знати. Краще не знати.
Мені здавалося, що ця ніч ніколи не настане. Або ти не прийдеш, - додав він.
- Я?! Навіть якщо камені з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти - моє життя, моє повітря, моя душа, моє серце. Буває так? Чи це лише у мене? - запитала Варя, дивлячись у вічі коханого широко відритими очима.
- Напевно, такі почуття у всіх закоханих, - відповів хлопець, пригортаючи до себе Варю.
Іноді не можна змінити долю, тому слід пом'якшити її удари, зробити милостивішою.
Виявляється, можна так легко відібрати чуже щастя. Що залишилося? лише мрії. Є ніч - і немає перепон у мрій. Доведеться жити спогадами, вночі діставати їх із глибини душі, щоб прожити минулим коханням якийсь проміжок часу, а коли воскресне на небі сонце - сховати все на саме дно. І схоронити не лише від сторонніх очей, від немилого чоловіка, від батьків, а й від самої себе...
Кохання - не тільки радість. Кохання й біль.
Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? — поцікавився чоловік.
— Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися.
Вина – это вирус, который отторгает тебя от реальной жизни и от себя самого, он съедает изнутри душу, постепенно, медленно и больно.
- Отношения двоих как парный танец, - произнесла она, не поворачиваясь. - Если человек чувствует в танце только боль от того, что ему наступают на ноги, значит, это не его партнёр... Если пара не танцует, а парит, летает в небесах, не чувствуя земли под ногами, это танец любви.
- Моя душа стала свободной, с лица снята маска... Я поняла, что когда у тебя неудачи, то время растянуто до невозможности, а в счастье оно сжимается как пружина.
- Обвинить кого-то гораздо проще, чем признать свою вину, - согласился с ней Влад.
- Какое самое большое заблуждение людей? - То, что у них всё ещё впереди, сразу и уверенно ответила Римма.
Как-то я читала, что нельзя жить синдромом отложенной жизни, и это так. Это плохая черта, желание избежать неизбежного, того, что все равно придется делать...
- Когда цель имеет четкие очертания, обостряется зрение.
-А вы не задумывались о том, что иногда боль и страдание могут пойти на пользу?
"Ради таких, как она, мужчины готовы каждый день покорять новые вершины и, если надо, без капельки сомнения шагнуть в бездну. Из-за таких женщин происходили дуэли и войны, ради них мужчины готовы идти в огонь воду, - думал он. - Они обычные и необыкновенные, они не требуют ничего, но ты готов положить небо к их ногам".