Утратишь веру в лучшее,и оно тебя покинет.
Каждый кулик свое болото хвалит.
Мир был до меня,есть и будет после.Люди рождаются для того ,чтобы побывать гостями в нем и через некий промежуток времени уйти.Зачем мы тогда живем?Суетимся,работаем,растим детей,занимаемся любовью,спим,едим-и все это ради чего?Чтобы когда -то стать кормом для червей?Выходит,что жизнь-это испытание нас на прочность.
Супружеский долг-это значит ,что ты должна лечь в постель уже раздетой,чтобы твой муж навалился на тебя сверху всей своей тушей ,попыхтел,а потом повернулся к тебе спиной.
Почему так бывает,что одному выпадает счастливая судьба,другому -горькая?Рождаются ведь все одинаковыми.
Мы сами управляем своими действиями,и наш враг не где-то рядом,он в первую очередь внутри нас самих.
Несчастная любовь приносит боль,становится зависимостью,а настоящая и взаимная-смыслом жизни.
Один мудрый человек сказал,что любовь-это заболевание нежностью.
"Нам кажется, что мы будем счастливы, если переедем в другое место. А на новом месте оказывается, что от себя не убежишь, и мы всегда берём себя с собой, если даже едем на край света."
Для одних лужа – это грязь, а другие любуются звездами. Одни всю жизнь разбивают грядки и сажают помидоры и лук, а другие не только делают клумбы, высаживают на них цветы, но и успевают их понюхать.
Как жить дальше, если на душе сплошная пустота? Что такое душа? Это сосуд, который можно наполнить. И этот сосуд очень объемен. В нем помещаются и радости, и горе, и любовь, и воспоминания, и даже мечты. Здесь одновременно могут жить и прошлое, и настоящее, и будущее.
Чаще всего люди близоруки: им кажется, что они все знают, все видят, а самого главного не замечают.
У людей споконвіку був страх смерті, наразі був страх життя. Смерть сприймалася як акт милосердя, як кінець страждань. Здоровий глузд полишив людей, мерли природні інстинкти, з ними втрачалася людська подоба. Люди переставали бути людьми, залишалися лише отупіння і здичавіння. Світ ніби вивернули навиворіт, життя не приносило радості, часто холодну руйнівну смерть чекали дужче, ніж життєствердного життя, бо тільки смерть могла стати єдиним порятунком від мук і тортур...
Нічого у життя не відбувається просто так.
Під зорями нема нічого нового: кохання, що пройшло випробування часом і жахливими обставинами; любовний трикутник, де третього зайвого визначають і видаляють вищі сили; діти-квіти, які дивом виживають; зло, що переходить усі межі, і всепереможне добро...
Яке це щастя — чути його голос, торкатися щоки, пити цілющі поцілунки! Хотілося знову відчути тепло його тіла, пригорнутися, сховатися в обіймах від усіх негараздів і забути про все на світі! Тільки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потім ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадає таке щастя? Нехай і таємне, нічне, скритне, але від того воно не стає меншим, навпаки, в їхніх таємничих побаченнях був присмак меду: коли з’їси, то ще довго все здається солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.
Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.
— Бачиш, синку, земля дихає, — сказала мати.
— Хіба вона жива? — запитав він.
— Ще й як! Приклади долоньку до земельки, — наказала мати. — Що відчуваєш?
— Дихає! — схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.
— А ще що? — запитала мати.
— Вона холодна.
— Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, — сказала мати.
І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою — аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб — це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі, а не на суспільній власності! Бідний батько! Якби він чув усе це, то перевернувся б у могилі. Добре, що мати вже нічого не розуміє та не бачить.
Зараз мені хотілося б застигнути в сучасності, як кістка у холодці, але… Не буде завтра, як є сьогодні. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поїдуть туди, звідки приїхали. Хотілося б, дуже хотілося б, але розумію, що такого не буде. Вони не відступляться. І суспільне господарство вони організують, як роблять це повсюди у країні. Вони ні перед чим не зупиняться, підуть по головах, по наших трупах, але організують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмію заглядати у майбутнє. Я не можу навіть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам і нашим господарствам дадуть спокій. Але… — Павло Серафимович знову тяжко зітхнув, стис кулаки та продовжив: — Я не виключаю варіант, коли вони прийдуть до нас і відберуть усе силою.
Ті поля политі не лише нашим потом. Я діточок народжувала посеред жита, навіть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерізала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дівчаток поховала під ґанком, бо не встигла ще й охрестити. Ті невинні душі світу білого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все моє, все нажите можуть відібрати?! Чи на них Бога немає?! Я, жінка, втрутилася у вашу чоловічу розмову, бо не могла змовчати, — сказала вона вже спокійніше. — Вирішуйте самі, що робити, а я своє слово скажу: свого я нікому не віддам! Помру, а не віддам! Ось вам хрест, — жінка перехрестилась.
Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…
Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, — розмірковував старий. — А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.
Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.
Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!
Цієї ночі вона сховала свою надію на щастя у скриню, де вона буде завжди берегти найкращі спогади. Часом зможе її потайки відкривати ночами, діставати звідти сховані мрії, щоб ними жити далі. Заради часу, проведеного з Андрієм, можна продовжувати життя, підживлюючи себе спогадами про коханого. Щоразу воскресатиме ранок, і їй доведеться зачиняти скриню й чіпляти на неї надійний замок — захист від сторонніх…