Украина, 1930-е годы. Варя выросла в зажиточной семье, в которой умели и любили работать, потому и хозяйство имели крепкое. Но пришли иные, лихие времена. Началась коллективизация, и все, что люди заработали своим потом, нужно было отдать… Кто знал, какая страшная беда ждет эти щедрые земли! Невозможно было представить, что голодная смерть опустошит все вокруг. Потеряв мужа, родственников, Варя осталась одна с маленькими детьми. Кто сможет их спасти?
У людей споконвіку був страх смерті, наразі був страх життя. Смерть сприймалася як акт милосердя, як кінець страждань. Здоровий глузд полишив людей, мерли природні інстинкти, з ними втрачалася людська подоба. Люди переставали бути людьми, залишалися лише отупіння і здичавіння. Світ ніби вивернули навиворіт, життя не приносило радості, часто холодну руйнівну смерть чекали дужче, ніж життєствердного життя, бо тільки смерть могла стати єдиним порятунком від мук і тортур...
Нічого у життя не відбувається просто так.
Під зорями нема нічого нового: кохання, що пройшло випробування часом і жахливими обставинами; любовний трикутник, де третього зайвого визначають і видаляють вищі сили; діти-квіти, які дивом виживають; зло, що переходить усі межі, і всепереможне добро...
Яке це щастя — чути його голос, торкатися щоки, пити цілющі поцілунки! Хотілося знову відчути тепло його тіла, пригорнутися, сховатися в обіймах від усіх негараздів і забути про все на світі! Тільки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потім ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадає таке щастя? Нехай і таємне, нічне, скритне, але від того воно не стає меншим, навпаки, в їхніх таємничих побаченнях був присмак меду: коли з’їси, то ще довго все здається солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.
Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.
— Бачиш, синку, земля дихає, — сказала мати.
— Хіба вона жива? — запитав він.
— Ще й як! Приклади долоньку до земельки, — наказала мати. — Що відчуваєш?
— Дихає! — схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.
— А ще що? — запитала мати.
— Вона холодна.
— Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, — сказала мати.
І чому він повинен віддати комусь свої поля? Стільки років гарувати задля того, щоб діти, онуки були ситі, щоб не доводилося їм голодувати та так багато працювати! І все, що надбав потом і кров’ю, потрібно добровільно віддати у спільну власність. А навіщо йому щось спільне, якщо є своє? Вийдеш рано-вранці на поле, де колоски стоять налиті та пузаті, як діжечки, торкнешся їх рукою — аж дух захоплює від радощів та гордощів, відчуття, що все це твоє, зрощене самотужки, зрошене потом, виплекане мозолястими руками. Знаєш, що хліб — це життя, і це життя ти сам виплекав для свого ж добробуту, для своїх рідних людей. І ось усе це потрібно за так комусь віддати? Не буде цього ніколи! Ні-ко-ли! Хай уб’ють його, нехай закопають на своїй землі, а не на суспільній власності! Бідний батько! Якби він чув усе це, то перевернувся б у могилі. Добре, що мати вже нічого не розуміє та не бачить.
Зараз мені хотілося б застигнути в сучасності, як кістка у холодці, але… Не буде завтра, як є сьогодні. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поїдуть туди, звідки приїхали. Хотілося б, дуже хотілося б, але розумію, що такого не буде. Вони не відступляться. І суспільне господарство вони організують, як роблять це повсюди у країні. Вони ні перед чим не зупиняться, підуть по головах, по наших трупах, але організують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмію заглядати у майбутнє. Я не можу навіть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам і нашим господарствам дадуть спокій. Але… — Павло Серафимович знову тяжко зітхнув, стис кулаки та продовжив: — Я не виключаю варіант, коли вони прийдуть до нас і відберуть усе силою.
Ті поля политі не лише нашим потом. Я діточок народжувала посеред жита, навіть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерізала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дівчаток поховала під ґанком, бо не встигла ще й охрестити. Ті невинні душі світу білого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все моє, все нажите можуть відібрати?! Чи на них Бога немає?! Я, жінка, втрутилася у вашу чоловічу розмову, бо не могла змовчати, — сказала вона вже спокійніше. — Вирішуйте самі, що робити, а я своє слово скажу: свого я нікому не віддам! Помру, а не віддам! Ось вам хрест, — жінка перехрестилась.
Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…
Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, — розмірковував старий. — А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.
Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.
Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!
Цієї ночі вона сховала свою надію на щастя у скриню, де вона буде завжди берегти найкращі спогади. Часом зможе її потайки відкривати ночами, діставати звідти сховані мрії, щоб ними жити далі. Заради часу, проведеного з Андрієм, можна продовжувати життя, підживлюючи себе спогадами про коханого. Щоразу воскресатиме ранок, і їй доведеться зачиняти скриню й чіпляти на неї надійний замок — захист від сторонніх…
Усі діти однакові. Вони як пальці на руці — яку пучку не вріж, однаково боляче.
Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя — бути матір’ю, дарувати нове життя світові!
Вона раділа життю, нехай нелегкому, наповненому і тяжкою працею, і тривогами, і сумнівами, і щемливими та болючими водночас спогадами про минуле. Її радувало все навколо: і сонце, яке важкою помаранчевою діжею ліниво закочувалося за верхівки дерев, і мугикання ситих корів, які поспішали до своїх дворів, і старенький дідусь на призьбі, що тримав у зубах люльку, і навіть оті пузаті гарбузи, яким було мало городу, так перелізли через тин і зависли з іншого боку. Хотілося, щоби все навколо раділо і Варі, яка подарувала цьому яскравому світові нове життя, і тому маленькому згорточку, який вона обережно притискала до грудей.
Навіть місячний зірчастий вечір не міг витягти чоловіка із тяжких роздумів. Залізна туга все ще тиснула серце. Він узяв камінець, кинув у озеро. Розгорнулося віяло янтарних скалок води. Якби ж то тугу можна було так розсипати по воді, щоб вона розійшлася колами, розвіялася!
Та чи можна назвати це життям, коли знаєш, що прийде весна і вже не буде того відчуття свята у душі, коли плуг розріже землю, яка відпочила за зиму. А яка ж була земля! Як масло! Хоч бери та маж на хліб! Нема коней, нема землі, а вона й досі не відпускає, дотепер сниться ночами. Здається, ніби сам вріс віковими коренями у ту рідну землю, а тепер вирвали живцем, із корінням, але ж ні. Не можна викорчувати столітнього дуба разом із усім корінням. Десь там все одно залишаться рештки коренів. Вони ніколи не дадуть парості, бо мертві. У своїй землі, але вже не живі. Так і у нього — залишився клапоть землі з мертвим корінням, зі скаліченою душею…
Село гуло як розторсаний вулик. Хтось кидався на мішки з криками «Не віддам!». Марно. Забирали. Інші кляли активістів на чім світ стоїть, деякі мовчали, тримаючи ненависть у своїй душі. Знайшлися і такі, які самі віддавали та ще й здавали сусідів, знаючи, де ті сховали зерно. Часом люди збиралися купками, щоб погомоніти та обговорити, у кого скільки вилучили. Але переважно розмови точилися по хатах, за зачиненими дверима.
Від першого дня роботи активістів у селі вмерла довіра людей одне до одного. Навіть ті родини, які донедавна приятелювали, стали обережними у спілкуванні. Майже кожен уночі ховав зерно, не будучи впевненим у своїх знайомих. Хіба що близькі родичі могли повністю довіритися рідним.
Варя мовчки дивилася, як нишпорять садибою чужі люди. Що сталося з ними? Чому спокійно за всім цим спостерігає названий брат батька? Чому батько, господар усього, що надбав чесною працею, стоїть принижений, згорблений, розчавлений, як слимак на дорозі? Чому її колишня подруга, з якою їли з однієї миски не один рік, тепер на правах хазяйки заглядає у кожну шпарину? Чому Михайло, якого батьки випестили, вигодували, поставили на ноги, якому збудували дім, чатує, доки вигребуть останній хліб у рідного батька? Усе неправильно і не піддається ніяким законам ні природи, ні людських відносин. Усе в житті навиворіт. Ніби світ навколо перевернувся…
Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.
— У той час, коли тут бідують люди?!
— Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! — наклав на груди розмашистий хрест.
А то що так смачно пахне? — спитав хлопчик, вказавши на відро. — Можна нам?
Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.
Жінка кинулася цілувати Варі руки.
— Дякуємо вам, — швидко казала вона, обливаючись слізьми, — ви нас врятували від голодної смерті.
Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:
— Оце вже і я на власні очі побачив: голод!
Її кохання не вмерло, воно лише застрягло в минулому...
Хочу знати, що мене чекає попереду.
- Іноді не потрібно знати. Краще не знати.
Мені здавалося, що ця ніч ніколи не настане. Або ти не прийдеш, - додав він.
- Я?! Навіть якщо камені з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти - моє життя, моє повітря, моя душа, моє серце. Буває так? Чи це лише у мене? - запитала Варя, дивлячись у вічі коханого широко відритими очима.
- Напевно, такі почуття у всіх закоханих, - відповів хлопець, пригортаючи до себе Варю.