«- Да, и надеюсь, что дети у вас появятся нескоро, - уже поворачиваясь, чтобы уйти, спохватилась мама. - Видишь ли, я не возражаю против внуков, но ещё морально не готова спать с дедушкой»
«Мне нужны красивые умные внуки, сын, которым я мог бы передать по наследству свое состояние и корпорацию. А от осины не родятся апельсины»
Для одних лужа – это грязь, а другие любуются звездами. Одни всю жизнь разбивают грядки и сажают помидоры и лук, а другие не только делают клумбы, высаживают на них цветы, но и успевают их понюхать.
Как жить дальше, если на душе сплошная пустота? Что такое душа? Это сосуд, который можно наполнить. И этот сосуд очень объемен. В нем помещаются и радости, и горе, и любовь, и воспоминания, и даже мечты. Здесь одновременно могут жить и прошлое, и настоящее, и будущее.
Чаще всего люди близоруки: им кажется, что они все знают, все видят, а самого главного не замечают.
У людей споконвіку був страх смерті, наразі був страх життя. Смерть сприймалася як акт милосердя, як кінець страждань. Здоровий глузд полишив людей, мерли природні інстинкти, з ними втрачалася людська подоба. Люди переставали бути людьми, залишалися лише отупіння і здичавіння. Світ ніби вивернули навиворіт, життя не приносило радості, часто холодну руйнівну смерть чекали дужче, ніж життєствердного життя, бо тільки смерть могла стати єдиним порятунком від мук і тортур...
Нічого у життя не відбувається просто так.
Під зорями нема нічого нового: кохання, що пройшло випробування часом і жахливими обставинами; любовний трикутник, де третього зайвого визначають і видаляють вищі сили; діти-квіти, які дивом виживають; зло, що переходить усі межі, і всепереможне добро...
Яке це щастя — чути його голос, торкатися щоки, пити цілющі поцілунки! Хотілося знову відчути тепло його тіла, пригорнутися, сховатися в обіймах від усіх негараздів і забути про все на світі! Тільки б бути разом! Насолоджуватися кожною миттю, запам’ятати кожне слово, щоб потім ночами жити тими словами, смакувати ними, як стиглою ягодою, й засинати щасливою. Чи кожному випадає таке щастя? Нехай і таємне, нічне, скритне, але від того воно не стає меншим, навпаки, в їхніх таємничих побаченнях був присмак меду: коли з’їси, то ще довго все здається солодким-пресолодким, смачним-пресмачним.
Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.
— Бачиш, синку, земля дихає, — сказала мати.
— Хіба вона жива? — запитав він.
— Ще й як! Приклади долоньку до земельки, — наказала мати. — Що відчуваєш?
— Дихає! — схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.
— А ще що? — запитала мати.
— Вона холодна.
— Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, — сказала мати.