Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.
— У той час, коли тут бідують люди?!
— Так, чоловіче! Під охороною йшли «зелені ешелони», везучи не тільки хліб та борошно, а й квашені огірки, капусту і навіть помідори. А в Україні села залишилися приречені на голод. Можеш мені вірити, можеш ні, але то істинна правда! Богом клянуся! — наклав на груди розмашистий хрест.
А то що так смачно пахне? — спитав хлопчик, вказавши на відро. — Можна нам?
Варя не встигла пояснити, що то для корови: прохачі притьмом допалися до відра, попадали навколішки, почали руками діставати те лушпиння і жадібно його ковтати. Варя не встигла оговтатися, як відро спорожніло.
Жінка кинулася цілувати Варі руки.
— Дякуємо вам, — швидко казала вона, обливаючись слізьми, — ви нас врятували від голодної смерті.
Прохачі пішли, а Павло Серафимович сказав:
— Оце вже і я на власні очі побачив: голод!
Її кохання не вмерло, воно лише застрягло в минулому...
Хочу знати, що мене чекає попереду.
- Іноді не потрібно знати. Краще не знати.
Мені здавалося, що ця ніч ніколи не настане. Або ти не прийдеш, - додав він.
- Я?! Навіть якщо камені з неба посиплються, я прийду до тебе. Ти - моє життя, моє повітря, моя душа, моє серце. Буває так? Чи це лише у мене? - запитала Варя, дивлячись у вічі коханого широко відритими очима.
- Напевно, такі почуття у всіх закоханих, - відповів хлопець, пригортаючи до себе Варю.
Іноді не можна змінити долю, тому слід пом'якшити її удари, зробити милостивішою.
Виявляється, можна так легко відібрати чуже щастя. Що залишилося? лише мрії. Є ніч - і немає перепон у мрій. Доведеться жити спогадами, вночі діставати їх із глибини душі, щоб прожити минулим коханням якийсь проміжок часу, а коли воскресне на небі сонце - сховати все на саме дно. І схоронити не лише від сторонніх очей, від немилого чоловіка, від батьків, а й від самої себе...
Кохання - не тільки радість. Кохання й біль.
Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? — поцікавився чоловік.
— Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися.
Вина – это вирус, который отторгает тебя от реальной жизни и от себя самого, он съедает изнутри душу, постепенно, медленно и больно.