Танго смерти

Піски вкривали тіла, а на пісках розквітали маки…

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна.
Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху?
Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії?
Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і прекрасне Танґо смерті, що звучало в стінах Яневського концтабору. Під нього умирали тисячі в'язнів, і навіть самі музиканти. Звучала красива і фатальна мелодія, що на мить дарувала стражденним почуття прекрасного, і їхні тіла падали в небуття, а душі підносились до небес, чисті і тепер уже радісні. Танґо смерті уміло не тільки грати смерть, воно ще й дарувало безсмертя.

Ось так у творі об'єднались покоління. Зустрілись минуле і теперішнє. Польський Львів, Львів часів війни і сучасне, мирне, спокійне, але таке дороге багатьом місто.
Боже, яке то було задоволення читати цю книгу! Тут тобі і пригоди, і кохання, загадкові арканумські манускрипти, містична, дуже дивна, дуже таємнича бібліотека з ії незмінною працівницею пані Конопелькою.
І, що вже не так прекрасно, але читати то ми мусимо: приниження всього українського поляками, вхід совєтов у Львів, війна, єврейські гето, масові знищення євреїв фашистами і українців більшовиками. То є історія, то є страшно. І таке не мусить більше повторитись.
А от Львів 20-их, хоч і польський, мене просто підкорив.
Який колорит! Яке фантастичне занурювання у те, що відійшло назавжди. Торговиця Кракідали, де можна було не тільки купити абсолютно все, а ще й почути багато чого цікавого, ресторації, кнайпи, шинки, цукерні, фрієзерні, які совєти раптом стали називати "Парік… махєр… ская». "Невже це те саме?"
А що витворяли наші хлопи? В які халепи потрапляли? О, то окрема історія. Я реготала на всю хату, саме так, реготала, а не сміялася, з їхньго пургену для вчителя, папіра для "кльозету". А робота Ореста в поховальній конторі? О, то було щось. Як добре, що він вів свої записи і зміг донести до Яроша ту саму, неперевершену атмосферу старого Львову:

З самого малечку я сприймав і вбирав у себе Львів за запахами, їх безліч, і за ними можна розпізнати пору року, навіть не виходячи з хати і не визираючи з вікна. Восени гостро пахли квашені огірки, присмачені запашним кропом, часником і хроном, з передмість долинав мінорний запах паленого картоплиння, перехід з осені на зиму був ознаменований запахом квашеної капусти, а взимку напередодні Різдвяних свят уже панували в повітрі запахи диму, на якому ледь не весь Львів вудив ковбаси, шинки, полядвиці і шпондерки.

Орест описував майже все. Свою роботу, кохання, дружбу. Своїх рідних і всіх знайомих. Це просто не передати словами, та й не треба. Це просто треба читати і насолоджуватись.
Тому що далі уже не буде так смішно. Далі прийде біда, і не одна. І будуть, будуть ще у книзі смішні моменти, але уже з гірким присмаком.

Танґо смерті Юрія Винничука- це новий погляд на українську літературу. Не знаю навіть, з чим порівнятм. Це сплетіння правди і вигадки, історичних подій і магічного реалізму. Політ фантазії, слова, що давно вийшли із вжитку, країна Арканум, якої не існувало, трагічне на фоні кумедного, сміх крізь сльози.
Дуже раджу, дуже вболіваю за цю книгу. Обов'язково куплю бумажну і перечитаю.

"— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті»."

Файна книга, нє?

*Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. (с)

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*это не обида, в произведении автор объясняет, что жид, это величественно и славно, а єврей- не по-настоящему), поляк, украинец и немец. 20-40 - ковые годы прошлого века. Что объединяет этих ребят, кажется, настолько разных, что им нечего делать вместе. Разные культуры, разные вкусы, разные традиции и даже еда разная.
Конечно дружба. Крепкая, искренняя, без ограничений и суеверий. Такая, знаете ли, которая, как настоящая любовь, до последнего вздоха.
Профессор Ярош. Наше время. Человек без комплексов. Хороший ученый, умелый любовник, не очень хороший отец. Что связывает его с этими четырьмя ребятами через годы и трагедии?
Танго. Да, я не ошиблась, танго. Правда то самое, страшное и прекрасное Танго смерти, которое звучало в стенах Яневского концлагерч. Под него умирали тысячи узников, и даже сами музыканты. Звучала красивая и фатальная мелодия, которая на мгновение дарила страдальцам чувство прекрасного, и их тела уходили в небытие, а души возносились к небесам, чистые и теперь уже радостные. Танго смерти умело не только играть смерть, оно еще и дарило бессмертие.

Вот так в произведении объединились поколения. Встретились прошлое и нынешнее. Польский Львов, Львов времен войны и современный, мирный, спокойный, но такой дорогой многим город.
Боже, какое было удовольствие читать эту книгу! Здесь тебе и приключения, и любовь, загадочные арканумские манускрипты, мистическая, очень странная, очень таинственная библиотека с её неизменной работницей пани Конопелькой.
И, что уже не так прекрасно, но читать это мы должны: унижеие всего украинского поляками, вход советов во Львов, война, еврейские гето, массовые уничтожения евреев фашистами и украинцев большевиками. Но это есть наша история, и она страшная. Такое не должно больше повториться.
А вот Львов 20-х, хотя и польский, меня просто покорил.
Какой колорит! Какое фантастическое погружение в то, что уже отошло навсегда. Базар Кракидалы, где можно было не только купить абсолютно все, но еще и услышать много чего интересного, ресторации, кнайпы, шинки, цукерни, фризерни, те самые, которые советы вдруг стали называть "Парик. махер. ская". "Неужели это одно и то же?

А что выделывали наши друзья? В какие неприятности попадали? О, это отдельная история. Я хохотала на весь дом, именно так, хохотала, а не смеялась, из-за пургена для учителя, бумаги для "клозета". А работа Ореста в похоронной конторе? Это было что-то. Как хорошо, что он вел свои записи и смог донести до Яроша ту самую, непревзойденную атмосферу старого Львова:

Из самого детства я воспринимал и вбирал у себя Львов за запахами, их огромное количество, и за ними можно распознать время года, даже не выходя из дому и не выглядывая из окна. Осенью остро пахли квашеные огурцы, сдобренные душистым укропом, чесноком и хреном, из предместий доносился минорный запах паленой картофельной ботвы, переход с осени на зиму был ознаменован запахом квашеной капусты, а зимой накануне Рождественских праздников уже господствовали в воздухе запахи дыма, на котором едва не весь Львов коптил колбасы, ветчины, полядвицы и шпондерки.

Орест описывал почти все. Свою работу, любовь, дружбу. Своих родных и всех знакомых. Это просто не передать словами, да и не надо. Просто надо читать и наслаждаться.
Потому что дальше уже не будет так смешно. Дальше придет беда, и не одна. И будут, будут еще в книге смешные моменты, но уже с горьким привкусом.

Танго смерти Юрия Винничука- это новый взгляд на украинскую литературу. Не знаю даже, с чем сравнить. Это переплетение правды и выдумки, исторических событий и магического реализма. Полет фантазии, слова, которые давно вышли из употребления, страна Арканум, которой не существовало, трагическое на фоне смешного, смех сквозь слезы.
Очень советую, очень болею за эту книгу. Обязательно куплю в бумаге и перечитаю.

"- Мы взорвали себя гранатой в укромном месте, когда нас окружили энкаведисты. Они все погибли, а меня контузило и оторвало руку, но я выжил. Возможно, потому, что не сидел с ними, а стоял рядом и играл на скрипке. Играл "Танго смерти"".

Файная книга, не?

*Но "еврей" было обидчивое слово для каждого жида. То было трефовое слово. Назвать кого-то евреем - это было одинаково, что назвать приблудой, отбросом, ничтожеством. Но после того, как немцы истребили жидов, во Львове поселились сами евреи.

To ostatnia niedziela

Лишь одно воскресенье,
и простимся навеки,
словно реки в разбеге,
вот и весь сказ.

Хоть одно воскресенье,
чтоб не сгинуть надежде,
улыбнись мне, как прежде,
в последний раз.
"Танго смерти" или "Танго самоубийц"
(старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору.
У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл .
Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян.
Нет, конечно.
Их звали Орест, Вольф, Яська и Йоська.
Совсем как у мушкетеров, трое - и один.
Один... Остался он один.

Юная девушка играет на скрипке на улицах Львова - в Стрыйском парке, на Высоком Замке, на Лычаковском кладбище, на Кортумовой горе.
С нею приходит высокий худой безрукий старик.
Он снимает с головы и кладёт у её ног шляпу.
Музыка поднимает их над городом.
И там, в небесах, старик с надеждой ждёт, не обернётся ли к нему чье-либо лицо, озарённое радостью узнавания...

Книга прекрасная!
С чем я могу сравнить её?
Наверное, с моей любимой Трилогией "Люди воздуха" Дины Рубиной .
Киев, Винница, Львов, такие, какими они были когда-то давно.
Они полноправные Главные Герои книг Рубиной.
И в этой книге, кроме тех "четырёх мушкетёров", есть ещё один Главный Герой.
Довоенный Львов.

Утомлённое солнце
Нежно с морем прощалось,
В этот час ты призналась,
Что нет любви.

Если в эту знакомую с детства мелодию вплести те самые лишние двенадцать нот, возможно, случится чудо.
Ведь это, оказывается, и есть то самое старое польское танго "Последнее воскресенье".
Танго самоубийц. Танго смерти Я́новского концентрационного лагеря.
Как хочется верить, что были те лишние ноты, что чудо свершилось.
To ostatnia niedziela...

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

Книга Винничука про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, якого вже ніколи не буде. Про долі чотирьох юнаків – українця Ореста Барбарики, поляка Яся Білєвіча, єврея Йоська Мількера і німця Вольфа Єґера. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Небезпечні пригоди цих героїв захоплюють, їхня мужність вражає, а любов надихає. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна, а потім смерть. Атмосфера любові і ненависті. Люди, яких винищила війна та криваві режими. І мелодія спасіння для тих, кому спастися не судилося.

Львів 80-х і 2000-х. Пошуки способу повернення у минуле. Містичні видіння і спогади, заборонена пристрасть, яка насправді щось значно більше, ніж жага двох тіл. Ниточка, що тягнеться з попереднього життя, зв'язує дві душі. Рана в грудях, у вигляді червоних маків відкривається і кровоточить знов. Загадкові арканумські манускрипти, розгадка яких приводить молодого професора Яроша до таємничої мелодії, яку десятки років ніхто не чув. Ця мелодія тісно переплітає теперішнє з минулим у пристрасному танці танго і вже не відпускає до самого кінця, аж поки скрипка старого єврея - одного з четвірки друзів, який пережив ті криваві дні, знову не зазвучить під смичком його учениці. Аж тоді замордовані душі знайдуть дорогу додому і шлях вічного життя. Людські емоції, почуття і кохання крізь віки.

Роман "Танго Смерті" - таємниця, пристрасть, містика і життя. Загадкові бібліотечні лабіринти, детективний сюжет, символи і знаки, фатальна мелодія і чудові персонажі. Від сліз до сміху, від фактів до містики - декілька рядків. Душа читача входить в резонанс з почуттями героїв і бажає помсти. Після таких сторінок цілком вмотивованою здається генетична ненависть до більшовицьких окупантів і їх нащадків у сучасних західних українців. Винничук поцілив у серце. Читач постає перед тяжким вибором оцінки книги між «фест» і «люкс».

Удивительная книга, когда я ее читала у меня в голове вертелось слово "кружево". Это действительно кружевное полотно, в котором сплелось смешное и страшное, трагичное и комичное, повседневное и потустороннее. Никогда особо не любила термина "магический реализм" и избегала книг этого жанра, но вот в этой книге есть то, что я бы назвала магическим реализмом, и это просто ах.
И еще она очень атмосферная, а как может быть по другому, если одним из главных героев книги является сам Город, прекрасный и древний Львов? (В какой то момент я поймала себя на том, что уже лажу в интернете и изучаю цены на отели и посуточные квартиры во Львове, так мне захотелось туда попасть).
В романе 2 основные сюжетные линии - о дружбе четверых мальчишек (еврея, поляка, украинца и немца) живущих в предвоенном Львове, и линия ученого-филолога Яроша, который занят изучением давно погибшей арканумской культуры и восстановлением арканумского языка. Когда его спрашивают, зачем изучать мертвый язык, он отвечает "ради бессмертия". Когда кто-то спустя столетия после гибели той цивилизации говорит на арканумском, то из пепла времен как будто восстают те, кто говорил на этом языке раньше.
И вот эти две линии будут петлять, сближаться и расходиться, пока не сплетутся воедино соединенные удивительным и таинственным "Танго смерти", в котором сплетется также реальность и мистика. "Танго смерти" - это оркестр из пленных евреев в Яновском концлагере, но также это и удивительный, уходящий корнями в древность ритуал, благодаря которому можно переродиться заново.
Прочитала, что это "Лучшая книга ВВС" 2012 г., заслуженно. Одна из тех книг, которой просто упиваешься во время чтения, забывая обо всем вокруг.

Неперевершено, трохи містично і дуже атмосферно! Теперішній і довоєнний Львів, таємниця загадкового манускрипту, історія дружби і кохання, що пронеслися крізь роки (в прямому сенсі).

Дія роману відбувається одразу у двох сюжетних зрізах. Перед нами постає польський Львів кінця тридцятих років. Кнайпи, ресторації, кавярні, цукерні, дзигармайстрі, фризієри, крамниці, львівський базар Кракідали – все це так атмосферно натуралістично описано, ніби в манері Еміля Золя (пригадався роман «Черево Парижа»). Четверо друзів: поляк, українець, єврей і німець, батьки яких загинули за Україну в лавах армії УНР, - проживають тут свої найкращі роки. Вони закохуються, навчаються, отримують свої перші заробітки, потрапляють в різни халепи, викручуються з них – і ніщо їм не заважає: ні різне віросповідання, ні мовне питання, ні погляди на життя. Коли в 1939 році Гітлерівська армія напала на Польшу, ніхто з них не вірив, що біда докотиться і до Львова. Але ополяченим львів’янам прийшла «на допомогу» Червона Армія, звільнивши їх від «польського іга». Звільнила вона львів’ян і від їхнього майна, меблів, квартир, одягу і коштовностей. Червона Армія славилася своїми спустошувальними походами, так входила в раж, наводила такі порядки, що потім львів’яни в 1941 році зустрічали німців з квітами. Взагалі, розділ книги де розповідається про те, як совєти зайшли у Львів і побачили всі ті дефіцитні товари, вбрання та наїдки, написана дуже яскраво, навіть з гумором (трагікомічним). Епізод, в якому дружини радянських чиновників повідбиравши у львівських панянок одяг, одягли його на себе та пішли до Львівської Опери взагалі викликав сміх. Як же з них сміялися львів’янки, коли роздивилися, що вбрані вони в нічні шовкові сорочки з рюшами та бантами. Де б тій радянській жінці здогадатися, що то не вечірня сукня?!

Паралельно з подіями сорокових років розгортається сюжетна лінія і в наші часи. Молодий вчений Ярош захоплюється Арканумською культурою, займається розшифровкою написів. Його зацікавила Книга Смерті. Поступово розгадуючи таємниці манускрипту, розкриваючи одну таємницю за іншою (особливо сподобались події-пригоди у бібліотеці), Ярош доходить висновку, що один вірш перекладений ним з арканумської насправді був піснею «Танго смерті». Цю музичну композицію виконували в’язні Янівського концентраційного табору у Львові підчас війни. І ті, хто почув (увібрав) його перед смертю, в новому житті почувши те танго знову, зможе пригадати своє попереднє життя. Тільки от пригадуються страждання в таборі і воєнні часи. Але є можливість зустріти споріднену душу з минулого життя, зустріти того, кого кохав, або з ким товаришував - нехай і в іншому тілі, але зможеш відчути його на інтуїтивному рівні. От і перетнулися дві сюжетні лінії.

Чудова книга! «Це книга, яку мовби не читаєш, а живеш у ній» Рекомендую!!!